Як і збиралися в кінці літа ми поїхали в Крим. Артема відвозили перед школою, щоб встиг адаптуватися, Ірі теж в садочок пора, а я саме собою давно вже мріяла про море. З нами разом їхали Целепи – Любчик і тьотя Надя. Заздалегідь ми планували до своїх родичів, а вони до свого дядька Володьки. Але він працював провідником потяга, і якраз був у рейсі, тому Любчик і тьотя Надя були змушені прихиститися разом з нами у маленькій двокімнатній квартирі моїх родичів. Жили ми як цигани, восьмеро мешканців на крихітній житловій площі. Спали на ліжках, диванах, кріслах і на підлозі, добре що тепло було.
Кожного ранку тьотя Оля і дядьо Андрій вирушали на роботу, а ми прокидалися і лаштуватися їхати на море. До моря було далеко, тому двоє дорослих: мама і тьотя Надя; четверо малих дітей: я, Артем, Іра і Любомир, всім табором йшли на автобусну зупинку щоб доїхати до Углового на пляж.
Спочатку від своєї зупинки ми їхали на автовокзал, потім пересідали в інший автобус і вже їхали до моря. По дорозі минали величезні виноградники, персикові сади, височезні скелі, майже землянки кримських татар, які щойно повернулися на Батьківщину і багатоповерхові будинки тих, хто приїхав трішки раніше. Їхали через село Долинне в я кому було маленьке але гарне чортове колесо.
В Угловому нам зупиняли біля автобусної каси, звідки вже було видно море. Але спочатку зачаровув маленький базарчик. Там лежали величезні кавуни і дині, різних сортів виноград, рум’яні персики і яблука. Та мені найбільше хотілося начинених морквою баклажанів, які пахнули часником, перцем та іншими спеціями. До невеличкої пекарні завжди стояла черга по доку-хліб по дві тисячі.
Пляж в Угловому був пісчаний, напівпорожній та зручний, бо мілководдя займало кілька десятків метрів. Для дітей – те, що треба. Там я не бачила жодної медузи, вода тепла і чиста. Море мене зачарувало. Ми розміщувалися на трьох покривалах, засмагали, гралися в піску, бовталися у воді. Саме там я почала вчитися плавать. Ще було цікаво стри бати через хвилі у шторм. Коли приходив час обіду то з торбів витягали хліб, сало, помідори, воду в банці А на десерт було морозиво, яке носили по берегу моря…
Одного разу сталася неприємність – ми не встигли на автобус, яким треба було доїхати до автовокзалу. Щоб не втрачати дорогоцінної можливості день побути біля моря, Артем запропонував піти напростець, але за умови, якщо ми не боїмося лісу. Ми згодилися і він нас повів спочатку вузенькими вуличками, потім між маленьких будиночків, по стежинці вгору. Коли були вже дуже високо і внизу люди здавалися комахами, а будинки сірниковими коробками, Артем, який був нашим Сусаніним повернувся і серйозно задав риторичне питання: «Пролезит, или не пролезит?» Виявляється, далі наш шлях був через вузьку щілину між величезними брилами каменю і Артем хвилювався, чи вдасться тьоті Наді зі своїми габаритами пролізти в ущелині. На щастя ми вийшли звідти всі, але попереду нас чекав крутий підйом вгору по брилі.
А вгорі був ліс що складався з трьох одиноких сосон і маленьких кущиків акації яку доїдали прив’язані поблизу ослики. А звідти вже рукою подати до автостанції, а долі до моря.
Час в Криму пролетів непомітно і швидко. Нові враження переповнювали, але час було повертатися додому і збиратися в другий клас.
Наступні два роки ми теж були в Угловому, але жили вже на березі моря в невеличких будиночках. Засинали і прокидалися під шум хвиль, дихали морським повітрям, частувалися смачними домашніми обідами, які возила нам тьотя Оля з Бахчисараю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877962
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.05.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч