Спогад про Олеся Гончара

Олесь  Гончар    -    який  зараз  в  Бога??
Такий,  що  про  нього  нині  благословилося
надрукувати.
Без  благословіння  ніколи  нічого  не  друкую.
Хто  має  хоч  крупинку  благодаті    -    він,  можливо,  
вже  знає,  Хто  благословляє.    Мати  Божа  і  Бог.

20  років  назад  Бог  відновив  Михайлівський  золотоверхий  собор  і  монастир.
Нікого  не  боявся  того  часу  лише  Олесь  Гончар,  з  чоловіків.
Божу  інтуїцію  провів  у  життя  автор  "Собору".
Хвала  душі  його,  Олеся  Гончара,  нехай  буде!!
І  моя  любов.


                                   Спогад  про  Олеся  Гончара

Благослови,  Мати  Божа,  Боже,  поможи!
Як  чоловік  рішається  стати  в  чаші  синів  часу,  тимчасової  земности,  як  Шекспір,  Блейк…  берем  з  найсерйознішої  нації:  він  втрапить  до  іманентної  безвиході,  як  земне,  вдариться  й  відпружиться  —  од  чотирьохсот  літ.  Гратись  не  можна.  Богом  зроблено  так.  Блейк  перейде  за  400  літ?  —  лиш  в  небагатьох  речах.  І  в  небі  ними.  Зір  нетутешній  (в  лоні  «подвійного»)  володів  ним;  Божий.
Відомий  жоновдібний  інтелект  Шекспіра?  —  весь  земля,  безвихідь.  Виявивсь  близьким  земним…  та  «остаток,  що  спасається»,  рвоне  до  Духа  Небесного  —  тож  «старе»  земне  лишиться  для  тих,  хто  вмирає  і  вмиратиме…
От  тому,  —  вторинна  домінанта  (в  музиці),  і  почнем.  Долаєм  звуження  рішучістю,  і  рівною  силою!  Десь  в  клубі  Кабінету  міністрів  України,  бачачи  Олеся  Гончара  —  післяінсультного  —  я  згадував  здорового  його:  впевненого…  ще.
Взяти  серце  і  повести  до  Господа…  30  хвилин  —  Бах  —  був  би  зараз  на  місці…  

А  те  страшне  і  для  мене,  1983-й  рік,  —  і  вітальна  кімната  квартири  Олеся  Гончара;  ми  те  знаєм  —  Гончар,  Бог…  і  я.  
І  прекрасна  дружина  його,  —  в  дверях  до  суміжної  зали.

Виручив  би  нас  з  вами  нині  —  статечний,  скажем  —  відзігорно-пристойний,  менует  з  шістнадцятого  віку…  з  періоду  «чистої»  музики…
Інакше  —  як  же  торкатись  щонайтонших  струн  серця?  —  і  душі?

Чув  зсередини.  Царська  його  данність  чи  струна  віднайшла  середину,  мою.
Як  таке  відбувається??
Що  підкаже?  підказувало?

Чому  —  це  мене?  Промовляв  один  Гончар,  —  довго…
Дивно  й  казать,  щодо  головного.  Головної  справи  свого  життя.
Запросив  сісти  до  столу,  перш  аніж  почав.

Гончар  сильно  зауважив:  як  так!?  що  не  подзвонивши  й  не  домовившись…  було  залишити  в  квартирі  на  сторонню  людину  —  роботу  на  108  сторінок…  з  якою  оце  маю  їхати  в  Москву?  

(Коротич  —  мене  лаяв,  потім.  А  я  —  слон!!  од  правоти  і  зарозумілости  —  ніщо  тоді  не  значило…).  Він  такого,  як  я,  не  бачив,  —  каже.

Умудрившись  тепер,  знаю,  все  таки:  так  воно  і  мало  бути…  Так  мало  бути  для  струн  цих,  які  щонайсамітніші  (не  «власницьких»  струн…  пієс,  і  «грози»  сонатної…).  Чув  все,  немов  святі,  при  смерті,  і  після…  

Єсть  тонше  і  найглибше!  —  коли  без  «лінгвістичного  каналу»  чуємо.  Музика!  І  слава  Богу.
На  художньо-тверезім  баченні  чисто  сподобалось,  без  умовностей,  —  не  те,  що  далі  говорив,  а  що  —  мало  не  без  переходу  почав  він  сповідатись…  

Він,  царський,  —  і  молодшо-в’їздливіший  художник...  на  щастя  —  чи  на  біду.  Мить.  

І  дійшло:  Гончар…  сповідається  мені,  інженеру  з  трьома  роками…

Ніби  не  шок,  й  не  здивованість…  як  останнє:  швидше…  тримання  всередині  серця.  І  спокій:  так  треба.

Не  в  гріхах  сповідався!  Він  —  один  з  двох  людей,  що  не  боялись  Москви,  ЦК  і  начальства…  Він  захищав  своєю  величиною  всіх,  всі  бігли  до  нього,  планував  і  вирішував,  всі  поважали  Олеся  Терентійовича…  один  правець  вважав  сливе  ворогом  його  (надіюсь:  був  калібром  —  із  Шоту  Руставелі,  як  по-гірному…).
Дивитесь  —  чи  ні?  Я,  ніхто,  за  гарним  столом  з  скатертиною,  різке  бачення  художніх  очей…  Гончар  стоїть…  Дух  —  не  в  декорі,  від  народженості,  і  звучить.

То  так?
Боже…  благослови  так,  як  відаєш.
Щоб  добре…
І  дружина  Олеся  Терентійовича  знає,  —  жаліючись  та  й  жалкуючи,  трішки  стертий  з  лиця,  розповідав  й  печально  застерігав  не  обманутись  через  людей  і  колективи  —  щоб  не  залишила  духовна  сила  дерзань,  талановита  шкарубкість,  чуття  й  дар  слова!..

 Жалівсь,  що  не  зміг  відмовити  людям  і  письменникам,  і  от  другий  період…  Пастка  то  —  до  жаху.
А  щодо  основи  Надпарадигми,  він  все  прочитав,  благословляє:  «Їдьте  в  ЦК,  я  знаю:  все  гаразд  буде…».  Усміхнувся,  авгур,  знаючий  —  всіх!  

Всі-всі  вважали:  зашлють  в  Сибір,  і  кінець,  —  не  вернусь.  Така  атмосфера.  Гончар  —  знав.  

Знав  —  шляхетно-царський  Гончар,  улюблений  усіма,  всенародно  улюблений  мудрець  і  художник.  І  буде  в  небі…
Богу  слава  навіки.  Амінь.

31.07.2010
 

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878146
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.06.2020
автор: Шевчук Ігор Степанович