Всім привіт! Історія, яку я хочу розповісти, сталася зі мною в одному парку одного із міст України. Я навмисне не називаю ні парку, ні міста, в якому це було, тому що ця ситуація може трапитися з будь-якою особливою людиною, як я, в будь-якому парку чи іншому місці будь-якого міста України. Про цю маленьку подію ніхто не знав до цього часу. І я не марила бажанням про неї писати, просто відчувала, що маю це зробити. Отже, я починаю.
Я з родиною поїхала в тур, який ми завзято планували. Тур на три міста – це були три чудових міста, кожне зі своєю історією, своїми архітектурними ансамблями, своєю неповторною атмосферою. Нам усім дуже сподобалась ця мандрівка. Але в часі цієї подорожі зі мною сталася одна неприємна «дрібничка», яка надовго закарбувалася в моїй свідомості, на жаль, надовго.
Це була завершальна частина туру, в нас було десь дві годинки вільного часу – і ми могли погуляти по місту чи посидіти в парку – ми вибрали останнє. Ми відразу обрали місце з початку парку, де розстелився невеличкий ставок, в якому плавно, спокійно, розмірено перебирали хвилі води королівські, розкішні, горді птахи – лебеді. Було заманливо, заворожливо за ними спостерігати. Ми сіли на лавку відпочити та відсвяткувати наш приїзд в це, третє по рахунку, яскраве місто. Ми почали гомоніти про ці міста, про наші враження від них, про одного експресивного екскурсовода, від якого наша «кругла» голова на деякий час стала «квадратною», про це, про те. Багато чого цікавого можна було почути від нас. І все було б добре, якби моя цікавість не потягнула мене роздивитися парк. Мене завжди манить щось незвідане, небачене, незвичайне, щось незнане. І я пішла гуляти, рідним сказала, що ненадовго.
Парк. Він мені видався величезним: можливо, тому що зі мною стався цей неприємний, м'яко кажучи, випадок чи, можливо, тому що так було насправді. Я подалась в глиб парку, занурилася в нього. В центральній частині цієї жвавої «фрески» (хоча я можу помилятися, бо не знаю, де саме її центр) виблискував величезний фонтан, який грав імпульсами, струменями води, шумів, веселився, ніби складав кожен раз нову, кожен раз унікальну мелодію. Біля нього розкинулись лавки, а ще стояла невеличка, порівняно із водограєм, сцена, довкола якої всі охочі могли танцювати романтичні бальні танці. І скрізь дерева, дерева, дерева, люди, стежки, які вели різними шляхами. Я проходила біля фонтана, розглядала бризки чистої живої води, які переливалися кольорами веселки в сонячному суцвітті. Він мене зачарував своєю красою та величчю. Я війнула далі, у цей чудесний, мінливий, тендітний осередок, створений природою та людьми. Потім побачила ще одну сцену. Там танцювали дітки, вони або показували свої номери, або просто тренувалися, відточували свої вміння та досвід, але глядачів було мало. На асфальті виднілися дитячі малюнки (візерунки сонечок, сердечок, квітів). Малеча малювала їх просто так, для гри чи як маленьку згадку про себе. Тільки ця згадка дуже швидко стиралась – і через деякий час вже інші діти малювали свої згадки. Ще трохи далі стояли дерев'яні магазинчики, виставлені в один ряд, ніби на ярмарку, де продавалися різноманітні смаколики. Вони скидалися на казкові будиночки, що сховалися в лісі. І скрізь дерева, кущі, квіти. Багато дерев, клумби квітів, лабіринти кущів. Я пройшлася до центрального виходу, де стояло кілька античних колон, як в нашому парку (хоча я не знаю, чи був цей вихід центральним чи ні, принаймні мені так здалось). І я повернулася назад, прогайнула повз казкові магазинчики, повз маленьку сцену, повз ошатні клумби – і знову вийшла до прекрасного, розкішного водограю. Ось тут усе й почалось...
Я пішла правильною доріжкою назад, до рідних, але так мені тільки здалось. Ця стежка виявилася неправильною. Я повернулася до водограю, подалася другою стежкою і знову не та. Я пірнула в третю стежку, побачила огороджений спортивний майданчик. І ось тут я зрозуміла, що щось зовсім не так, що я не можу знайти вихід, що я заблукала.
Мені стало моторошно й кепсько. Я заблукала в цьому парку, в цьому людному місці, в цьому ошатному лабіринті посеред великого міста. Я заметушилася, почала ледь не бігати, шукаючи вихід. Коливалася сюди, туди. Здавалося, що я маленька дівчинка, яка загубилася в понурому лісі. Ноги самі несли мене – так хотілося швидше знайти вихід.
Я почала молитися Богові, щоб Він вивів мене з цієї безглуздої, скрутної пастки. Почала ганяти з кутка в куток, як миша, яку загнали в мишоловку. Почала відчувати тривогу...
Аж раптом з’явилася думка: «Люди, люди, люди. А що, як запитати в них, як дійти до лебедів». Люди проходили повз мене, я проходила повз них.
І повз мене промайнули двоє жінок, подруги здається.
Я привіталася:
– Добрий день!
І запитала:
– Вибачте, скажіть, як пройти до лебедів?
У відповідь почула:
– Що? Ми вас не розуміємо, вибачте.
Я запитала ще раз – і почула майже ту саму відповідь.
Я рушила далі, просто не зважилась спробувати ще раз.
Повз мене пробігав чоловік. Я запитала те саме.
Він зробив вигляд, що не помітив ні мене, ні моїх слів. Просто не помітив. Просто не захотів помічати. Не захотів...
Я вирішила спробувати втретє.
На лавці сиділа родина – чоловік, жінка і маленький хлопчик.
Я запитала те саме тільки російською мовою: думала, що на цей раз вийде:
– Здравствуйте! Извините, скажите, пожалуйста, как пройти к лебедям?
У відповідь почула:
– Вибачте, ми не розуміємо вас.
Я сказала:
– Вибачте!
І подалася геть.
Я відчувала шалене роздратування. Хотілося тупо закричати: «Допоможіть! Я заблукала! Допоможіть, будь ласка!». Але так і не наважилася цього зробити, на жаль, чи, на щастя.
Я знаю, прекрасно знаю, що цьому жорстокому світу байдуже до мене, байдуже до того, що я роблю, байдуже до того, як я живу. Просто начхати – і все. І все. Він просто оцінює мої слова, дії, вчинки, плоди моєї праці. Не байдуже до мене тільки моїй рідні.
А ви, шановні читачі, як би ви діяли, якби в парку чи, скажімо, на площі до вас звернулася людина, яку ви частково чи повністю не можете зрозуміти – ви б сказали, що не розумієте її, зробили б вигляд, що не помітили – і пішли б геть чи все ж таки спробували б допомогти? Цікаво було б почути вашу відповідь.
Але все ж таки після довгих хвилин блукань, а вони мені здалися годинами, я знайшла правильну стежку – і дійшла до прекрасних лебедів і до своїх близьких.
У перші кілька секунд мені хотілося розповісти про свої безтямні, трохи дурні пригоди. Але потім я передумала. Чому? Мені було болісно про це ворушити вустами. Було надто образливо й соромно. Соромно, що я заблукала, хоч мама попереджала про такий хід відрізків часу, соромно, що мене ніхто не зрозумів, хоч я намагалась говорити гарно, соромно, що є такі люди, які не мають бажання допомогти іншим, коли вони того потребують. Ні, не всі, але є такі – на превеликий, плачевний жаль.
Мені було гірко, паскудно й соромно. Дуже соромно.
Що хочеться сказати насамкінець. Шановні читачі, будь ласка, не будьте байдужими до інших людей: звичайних та особливих, до їхніх слів, дій, вчинків; допомагайте їм явно чи приховано, коли це потрібно, бо це важливо, бо все, що є, пов'язане між собою, бо саме ці якості – доброта, підтримка, взаємодопомога – і роблять нас справжніми людьми.
Ось такий спонтанний, грубий, різкий форс-мажор трапився зі мною в одному парку одного із міст України.
06.08.2017
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878233
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.06.2020
автор: Оля Тимошенко