[b]
[color="#1600a3"]
Нікому не вірю.
В серці селиться розпач колючий.
Та хіба ви люди? Ви звіри!
Немає та тілі Вкраїни і місця надії,
лише криваві рани болючі...
Не можу мовчати, кричати мушу,
бо голос мій, ніхто не почує в пустелі;
в порожній, зневодненій, мов ваші душі,
закуті, прибиті до чорної скелі...
А сльози... Їх стогін ти чуєш, донині,
закутих, в ярмі, що за тебе вмирали...
Їх лемент і досі лунає в долині,
їх крики на поміч, - "РЯТУЙТЕ!" гукали...
Не вірю.
Зламали, як крила надію...
Затягує хмарами небо блакитне…
Я жити без волі не хочу, й не вмію,
у рідному краю, із барв оксамиту...[/color][/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878450
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.06.2020
автор: CONSTANTINOPOLIS