Навідуюсь до свого краю,
коли на це ще сили є,
і не дивуюсь, що буває,
мене ніхто не впізнає.
І я не впізнаю нікого,
хоча вітаю всіх підряд.
Немає ані друга мого,
ані його й моїх дівчат.
Сумуємо за бабусями.
Не молодіють і діди.
І менше їх, і не ті самі,
якими ми були завжди.
І посивіли, й полиняли,
і пригинає до землі...
аби чуприни не блищали,
то натягаємо брилі.
Колись були такі як треба,
сміялись, не ховали рук,
не ставили поперед себе
своїх дітей або онук.
Мовляв, і ми були нівроку,
і чорнобриві, й кароокі.
Ні. Не міняється народ.
Ми не такі були високі,
але від року і до року
триває душ коловорот.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878840
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.06.2020
автор: I.Teрен