Одного разу на Трійцю до мене на храм прийшла Віта. Гостей дома було сила силенна. Я допомогла мамі поставити на стіл наїдки, а сама з Вітою сіли за стіл смакувати салати. В той час у школі всі дівчата хвалилися новими салатами, а цього дня була нагода скуштувати, які ж вони на смак. Ми пили саморобне шампанське ( березовий сік з ізюмом), закусували «Шубою», «Людмилою», «Хео-хе», «Мімозою» та іншими…
Коли ми наїлися моїх салатів, то пішли до Віти куштувати того, що наготували вони для своїх храмових. Наїлися і напилися від пуза і вирішили пройти Подолом подивитися хто до кого приїхав, хто як храмує. Біля Рипуленків стріли їхнього родича з Журавки, (як його звуть, я вже не пам’ятаю), але він майже наш одноліток, то пішли вештатися разом. Непоспішаючи ми пішли на прогін до води, повз ту кляту вербу, на якій була тарзанка, і з якої я впала. Ходили дивилися, поки не побачили човен який був прив’язаний ланцюгом до кілка біля очерету. Як на замовлення човен був відімкнений, тому ми не вагаючись вирішили поплавати трішки.
Пам’ятаю, змалечку, як говорили старші, що на Зелену неділю не можна купатися у водоймах та і не бажано взагалі підходити до води. А ми – молоде і непередбачуване покоління вирішили, саме цього дня скористатися човном.
Спочатку все було чудово: свіже вологе повітря, шелест молодого очерету, поодинокі пірнання карасів, пурхання сполоханих пташок. Романтика продовжувалась і тоді коли джентльмен невпинно веслував, а ми з Вітою сиділи і пишалися, і тоді, коли пливли дуже далеко на кругле озерце з чистим від ряски плесом. А от коли поверталися до берега Віта чомусь дуже крутилася і нахилялася до води. Її необачність обернулася тим, що метрів за десять від берега вона мелькнула з човна у воду. Летіла вона дуже дивно і швидко: спочатку пірнула її чорноволоса голова з модним каре, потім новенька полосата кофтинка, а за нею червона спідниця в обтяжку з замочками з обох боків. Ми як справжні рятувальники кинулися рятувати Віту, так старалися, що перекинули човна і шубовснули у воду.
На наше щастя води в тому болоті було приблизно по коліна, а муляки, мабуть там по шию, тому ми потягли Віту і човен до берега. Нашого Титаніка, як і його тезку чекала неприємність, його ми доправили догори дном. Віту ж в грязюці, як мару, ми витягли живісіньку, але дуже брудну: новий одяг був весь у грязюці, у волоссі заплутався кушир, та і смерділо від неї болотом так, що ми не могли близько підійти. Але було так весело і смішно, що ми довгий час не переставали реготати.
Довгий час ми не могли придумати, як «замазуру» вести додому. Хоч Вітина хата і недалеко, та треба було пройти не менше ніж через десяток дворів, а у кожному по кілька десятків храмових. Такої слави ми допустити не могли тому побрели сусідськими городами, через підгорнуту картоплю рясно вкриту червоними колорадами.
Після водних процедур Віта довго відмивалася дома у ванній. Мабуть той храм вона до цього часу пам’ятає.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879263
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.06.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч