І тут несподівано важко навколо нас випала тиша,
Так впала зненацька, що кожен ураз занімів,
Лиш чути було як у шафі вовтузиться миша,
Шукаючи смачне щось в залишках зраджених снів.
Ми довго мовчали, занурившись кожен у себе,
По лицях завмерлих, мов тіні клубочився час.
А тиша повсюди влягалась неначе їй так було треба,
Та тихо сичала, щоб чув її кожен із нас.
І щоб розірвати цей морок сичащої тиші,
І, навіть зітхнувши, подумать нарешті про сонце,
Піднявся я з крісла, і вийшов на світло як з ніші
На тьмяне і сіре й понуре те світло віконця.
І стоячи в світлі тьмяному мов виклик живому
Не сміючи вуст розтулити, щоб тихо сказать:
«Давайте нарешті забудемо все і поїдем додому,
Бо скільки вже можна за клаптиком цим так ридать!»
Але, не сказавши того, я рукою лиш гірко змахнув,
Та ніби сльоза скаламутила раптом мій зір.
І тихо знов стало, так тихо, що й я вже нарешті почув,
Як зрада влягалась у крісло, неначе приручений звір.
«Ну, що забирайте вже гроші, віднині тепер вони ваші!
А ми вже надалі у вашій садибі залишимось жить!»
Ми встали, похмурі замовники цієї продажної каші,
Струною печалі забилась у стелю і стіни ця мить!
30.05.2020
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879484
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.06.2020
автор: Микола Серпень