Сонце тепло нам дарує,
Всіх і усе воно гріє,
В небі щоденно мандрує,
Сонце, як батечко, рідне...
Сонце встає вранці - рано,
У весняну й літню пору,
Світить і гріє щоденно,
І піднімається вгору...
Зо світу і аж до ночі,
Очі свої не стуляє,
Вчора і завтра, й сьогодні,
Гріє і світ звеселяє...
Сонце - це з див усіх диво,
Іншого в світі немає,
Прямо і стрімко, й ігриво,
Все воно бачить і знає...
Сонце в мішок не уловиш,
Решетом також не вхопиш,
Світить воно і для добрих,
Та і на злих, й непривітних...
Сонце одне лиш на небі,
Вміє радіти новому,
В ньому завжди є потреба,-
Людям і всьому живому...
Сонце встигає усюди,
Не затушить й не спинити,
Люблять його усі люди,
Звірі, рослини і квіти...
Сонце у небі зависло,
Так бува раз лиш у році,
В небі стає урочисто,
Земля у теплій сорочці...
Сонце за обрій заходить,
Місяць на зміну приходить,
Місяць звичайно не сонце,
Хоч він також гарно світить...
Місяць - козацьке то сонце,-
Кажуть так здавна в народі,
І козакам й світу світить,
Та все ж не гріє нікого...
Гарно при місяці, звісно,
Усім закоханим вічно...
Та з ним пшениця не зріє,
Й холодно тим, хто хворіє...
Сонце у небі зависло,
Таке чудове єднання...
В небі безхмарно і чисто,
Літнє це сонцестояння!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880394
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.06.2020
автор: геометрія