У небі знов хмари,
Вмивають дощами:
Ліси і поля, і садки...
То блиснуть вогнями,
То вдарять громами,
Сховатись немає куди...
Під дерево стати,
Усе ж неможливо,
Свої ж і ловлю я думки...
Добігти до хати,
Хоча й мокрій стати,
Та все ж врятуватись таки...
Рвонулась, побігла,
Намокнути встигла,
Ступила на мокрий поріг...
Під дашком сховалась,
Як злива почалась,
До мене прибіг мокрий кіт...
І хмари густіли,
І громи гриміли,
І злива стіною пливла...
Я Богу молилась,
Спинити просила,
Та злива невпинно росла...
Хоч злива й уперта,
Спинилась нарешті,
І хмари у даль попливли...
А з хмарами спішно,
І громи успішно
Ту зливу кудись віднесли...
Як добре, що злива,
Була незлобива,
Не встигла зробити біди...
Незвична та злива
Навколо все вмила,
Й пішла невідомо куди...
А я зайшла в хату,
Та й нумо писати,-
Про зливу і грізні громи...
Сидів біля мене
І котик кудлатий,
Вже й снідати з ним ми пішли...
Все тихо скінчилось,
Усе обновилось,
І сонце світило в вікно...
Ми з котиком разом,
Пішли погуляти,
Нам гарно й комфортно було...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880507
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.06.2020
автор: геометрія