Потягнулась душа до Бога,
До небес, Христа чистоти.
Знаю: там для неї свобода.
Їй на зустріч, Ісусе, йди!
Серце втомлене чує шепіт,
Хтось промовив: “Гріхи лиши, -
Ті слова, як у скелю молот, -
Дай їх Богу, вільним живи!”
Я люблю це, цей гріх робити,
Це комфорту мені додає...
Я не можу це сам лишити?
Як захочу, то сила є...
А душа у той час кричала:
“Визнай, визнай, що ти бідняк.
Я від діл твоїх лиш втрачала,
Чом мене ціниш на мідяк?
А я створена вічно жити.
Мій Творець — Всемогутній Бог.
Це Він кличе, хоче простити.
Чом, мій пане, ти мов оглох?
Серце нило, ніяковіло,
Ну, а руки чинили гріх.
В таїні, у думках хотіло,
Щоби Бог йому допоміг.
Віч-на-віч із самим собою:
Лінь, байдужість і дивний страх...
“Я засуджений буду Тобою?
Але ж міць є в руках, ногах...”
Не надійся, людино, на себе,
Бо вже завтрашній день не наш!
Хто врятує в час горя тебе? -
Розсуди себе без прикрас.
Бог не хоче, повір, судити,
Благодаті триває час.
Та не вічно буде терпіти,
Постраждав вже давно за нас.
Сколихнулось серце... До Бога
Поспіши”, - це промовив Спас.
Знає Він таїни. Й тривога,
Наче поклик: прокинься враз!
Потягнулась душа до неба,
Ти за голосом Божим йди.
Бог — насущна твоя потреба.
“Так, зміни”, - ти Йому скажи.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881322
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.07.2020
автор: Лілія Мандзюк