Так крок за кроком світ незгодних,
Сміливих, вправних диваків,
Ставав для когось неприродним,
Для когось став бридким, здурів …
Хтось потішається над Стусом,
Лисиця виповзла з нори,
Над хатами мов над улусом
Раби змінили прапори.
Принесли страх і в землю щедро,
Зернини кинули його,
Зробили з того страху перли,
В людей не очі вже, а скло …
Люди неначе подуріли,
Ховаються, про щось кричать,
Вже крила скубані, безсилі,
Налякані вже не летять …
Вже правлять світом недолугі,
Плються на людське знання,
Усі скеровані потуги
Ув’язнити людське буття …
Палали книги в надвечір’ї,
Давно заборонили спів,
Не садять квіти у подвір’ях,
Бояться темряви лісів …
Щодень буденні злобні чвари,
Не знають, де чужі, свої,
Блукають уночі почвари,
Йдуть гладіаторські бої …
Бездушність світу аплодує,
Лиш виживання як вінець,
Бог відвернувся і не чує,
Чекає на всього кінець …
Один лиш на арені бився,
Поранених не добивав,
На ворогів своїх не злився,
Немов граніт якийсь встояв …
Усі чекали хоча б слово,
Та не було у нього слів,
А може втратив свою мову,
І залишився тільки гнів …
Минали битви, він ж мов скеля,
Що стала раптом для усіх,
Вже за плечима не пустеля,
Не добиває він живих …
В якийсь момент відчув, що досить,
І крикнув в пащу глядачів,
Що Бог у вас прощення просить,
Що він таких як ви створив …
Іскрилось від обійм залізних,
Стікала кров в німий пісок,
Втішало хлопчаків манірних.
Для них не новизна, не шок …
Так десь на Сході хлопці гинуть,
Байдужі очі клубних справ,
Вони сім’ю навік покинуть
І тих, хто їх «не посилав» …
Бійців вбивали на арені,
Під шоу це хтось спочивав,
Війна – не виступи на сцені,
Хто не встояв, то вже пропав …
Так може все оце даремно?!
З душі не вичавиш хохла?!
Там взагалі сутінки, темно?
І іншомовні всі слова …
А натовп мов єдине тіло,
Йому вкололи вранці страх,
Хоч вже нічого не боліло,
Той страх закляк в німих очах …
На щастя не одну арену
Поставили на розсуд їм,
Лікарня, школа, біг буденний,
Де наш і свій вже став чужим …
Коли ти мов не помічаєш,
Що в правду вкинуто картеч,
Ти на арені, ти встромляєш
Комусь у серце власний меч …
Потрібно знову їм героя,
Бо галасують дотепер,
Сховалась в нетрях власна воля,
Не хочуть вічності джерел.
Теплом від серця і до серця.
А так - лиш холод у руці.
І поки що прозорі скельця -
Безмежжя ночі ліхтарі …
Їх час від часу хтось запалить.
Горять, то хай собі горять.
"Ми горді з того, що ми були.
Ми будемо. Вогні не сплять".
[i]
Фото з фільму "Гладіатор"[/i]
[i]Сюжет фільму інший, але суть та ж сама.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881485
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.07.2020
автор: Дружня рука