Майже щодня бабуся Маруся з нами ходила в магазин. Спочатку нас всіх треба було вмить, причесати, одягти щось новеньке і чистеньке. Шлях туди й назад був не близький, а ще коли вистоїмо в черзі, то додому поверталися перед обідом і бабусі вже ніколи було діло робити. У магазині ми починали варити воду, тому сітра, тому цукерок, тому альбом і олівці, то конструктор, то босоніжки. Бабуся намагалася купити те, на що вистачало грошей.
Коли ми підросли, то почали ходити втрьох, щоб донести хліб і батони. Згодом Артем ходив сам, а ми з Ірою вдвох.
Похід в магазин був дуже цікавим завданням для нас, бо ми по дорозі заходили наїстися абрикос, придивлялися в центрі села собі хатинку, а потім цілу дорогу фантазували на тему, як би ми тут жили. У центрі села ми по тричі обходили всі магазини, щось там собі придивлялися постійно.
Одного разу Іра своїм довгим язиком мене опозорила. Діло було так… Ми стояли в переповненому продуктовому магазині в тісній черзі. Довго ми чекали поки будкова машина з Варви привезе лотки з хлібом, аж тут Іра засумувавши відпалила на весь голос: «Інна, давай леп качать!»
Такого сраму я витерпіти не могла і швидко потягла Іру за собою додому, а Артем, замість нас, пішов по хліб вже в обід. Ірина репліка вибила мене з колії, а все тому, що напередодні тьотя Оля кликала Іру купатися після активного дня на сільських просторах і казала: «Йди, будем леп качать!» Це звичайно, був жарт, та і люди у черзі почули, посміхнулись і забули, а я до кінця літа відмовлялася ходити в магазин. (От така була душевна травма).
Та не лише в центрі села ми могли зробити покупки, дуже часто ми ходили на «Газове». За нашим яром і шовкунами був підрозділ газопереробного заводу, називали її «Дожимна», або «Газове». Саме туди для працівників підприємства привозили свіжі, якісні, дефіцитні товари, тому часто жителі Казенщини саме на «Газовому» скуплялися. Шлях був однаковий - що в центр, що туди, та і дорогу лише раз переходити, а то все стежками та полями ходити. Хоча тут були свої небезпеки: то десь гадюка пролізла та нас налякала, то щось у лісі зашаруділо, то якийсь дурак на дуба кота прив’язав… Але все це не марно, бо ми з «Газового» крім хліба приносили «Пепсі-колу», шоколадки, повітряний рис, плавлені сирки, шоколадне масло і ще всього багато.
Походи по хліб були щодня, ми самі обирали де нам робити покупки, та бувало і так, що хліб і сайки у авосьці дідусь приносив коли йшов з роботи.
Пізніше, коли дідусь і бабуся постаріли, то скуплялися в торгашів, які двічі на тиждень привозили продукти та необхідні товари на куток. А ми й досі згадуємо ті пригоди, які траплялися з нами під час походу по хліб.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881525
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.07.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч