Виряжали ми Славіка в армію. Люду найшло повен двір: і старі і молоді, і однокласники, і сусіди, і родичі, куми, колеги всіх членів сімї. Пили горілку та вино, їли всякі наїдки, танцювали під модну музику. А я і ще кілька малих зівак спостерігали за дійством, що творилося надворі. Час від часу ми обходили шалаш, дивилися які нові гості прийшли, спостерігали як рухається молодь під час танців, то ховалися один від одного за хатою та за літньою кухнею.
У коридорі куховарки нам поставили на табуретки ті страви, які ми хотіли, а самі як кулі моталися повз нас і несли на підносах у кілька ярусів виставлені тарілки зі смакотою.
Коли гульня була в повному розпалі, а до дарування було ще далеко, я Іра і Лєнка Кочержиха пішли в кімнатку бабусі Груні. Спочатку на лежанці грали в дурака, потім перебралися на піч. Вже трохи хилило до сну, очі злипалися, та ми вмостившись на теплій черені розказували цікаві історії.
Піч була завішена запинками, тому коли ми почули що хтось іде то затихли і нас не помітили.
У кімнату увійшла тьотя Валя прилуцька, яка у свої «під сорок» була не заміжньою і просила бабу Пріську щоб та їй поворожила, що чекає її в майбутньому. Для мене це було дуже цікаво, адже весь процес гадання на картах бабусі Каті я знала майже напам’ять, а от як гадають інші –ніколи не бачила.
Тихо як миші ми не вилазили зі своєї хованки і слухали як баба Пріська у картах набачила чорнявого, за якого вийде заміж, і буде скоро дитина, за казенний дім, де буде вигідна робота, що будуть якісь дрібні клопоти… Я слухала все і мотала на вус. Дівчата мабуть теж спочатку слухали, а потім поснули, ще до завершення ворожіння. Я їх не будила, бо надворі вже збиралися дарувать, а цього пропустити я не могла, бо ще з вечора в кишені носила гроші, що дали мені з дому на дарування.
Коли солдат почастував і всі подарували, те що думали, почали помаленьку розходиться по домівках, а бажаючі провести солдата в Чернігів залишилися.
Тільки почало світати, у автобус сів Славік і ще два десятки баажючих, серед них і я і поїхали відвозити солдата. Майже всю дорогу я спала, а коли зупинялися по нужді, Свєта край дороги вирівала ромашки і гадала: «Морфлот – не морфлот». У Чернігові лишили Славіка у військовій частині, а всю дорогу пили і їли – гладили дорогу.
Славік потрапив служити в Севастополь, став моряком і два роки провів у Криму, далеко від дому, та часто з армії присилав мені вітамінки у величезних жерстяних банках та смачні шоколадки. Часто писав нам листи, на які ми миттєво відповідали і чекали з нетерпінням додому.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882145
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.07.2020
автор: Інна Рубан-Оленіч