Уривок з мого драматичного твору
Леся (до матері)
Я згадую: ми йшли з тобою лісом
Дерева там маленькі та рясні, -
Я щебетала, щось питала, звісно,
Ти про русалок повіла мені…
Мати:
Згадала, так! Й мені казали мати,
Що в пралісах, у пущах, між боліт,
Живуть чарівні лісові дівчата,
Гойдаються поміж зелених віт
І вродою незнаною чарують;
Над болотами міняться вогні…
То мавки, лісові русалки юні,
А є іще русалки водяні,
Вони у ночі місячні танцюють…
Леся:
Вони не раз ввижалися мені…
Якоїсь ночі – ви уже поснули ,–
А місячне проміння у вікні
Так сяяло, мінилося, манило,
Мов кликало у пущу лісову,
Якесь таке плелось весняне диво,
Що кликало кудись мене, малу.
І я пішла за покликом весняним
У пущу, між поснулих вже дубів,
А казка та, захоплива, жадана,
Зродилась там, серед отих лісів...
По місячній стежині на галяву
Пробралась я, захоплене дівча, -
Тут плесо зачароване мовчало –
Між віт сховалась, як мале зайча.
Був місяць май, якраз свята зелені,
У пущі тьохкав палко соловей,
А ніч бриніла запашна, шалена, -
Із плеса я не зводила очей.
І диво сталось: раптом забриніло
Те дзеркало імлисте водяне,
На сотні скалок місячних розбилось,
Й очам моїм відкрилось чарівне
Видовище, щось нереально дивне:
Нагі дівчата вийшли із води,
Волосся огортало тіло срібне,
Все кликали когось: - До нас! Сюди!
І в танці поміж трав густих звивались,
А повінь дивна місячна лилась…
Не пам’ятаю, як назад дісталась,
У сон чарівна казка заплелась.
Мати:
Це ти була, мов лісова русалка,
Захоплена, мрійлива, потайна.
Чуття такі в тобі горіли палко,
Що часом я збагнути не могла…
Сестра Ольга:
Я пам’ятаю, Лесю, як весною, -
Тобі було, либонь, тринадцять літ, -
Ми на гостину прибули з тобою
В Нечимне, на Волині, між боліт.
Там дядько Лев хатину мав стареньку
На пагорбі… Навколо ж – безліч див:
Те озеро - мов вінку зеленім
І дуб крислатий… Дядько там сидів
І вечорами нам казки провадив -
Про силу надприродну, чарівну…
Він говорив, а хтось неначе марив
Про ту русалку – Мавку лісову…
Леся:
Вона мені тоді явилась, юна,
В іскристому віночку з світляків,
Ми ночували в дядька Лева клуні:
Над озером туман легкий білів;
Блукали ген вогні – то потерчата
Мандрівників манили в болота;
Прокинулась зі сну вербиця-мати,
Й сопілочки мелодія хистка
Так струмувала солодко і ніжно –
То голос серця щиро говорив,
А Мавка, лісова красуня пишна,
Ішла на поклик, що її скорив.
Чи ліс співав, чи так мені намарилось –
Запала в душу вигадка ота,
А потім – затуманилось, нахмарилось…
Вже відболіли юності літа…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882518
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.07.2020
автор: Світла(Світлана Імашева)