В старiй хатинi у селi одному
Жила вдова з малим синком, Пахомом...
Хлопчина вирiс, став стрункий та гарний,
Хотiв знайти дружину, тiльки марно.
Хоч добрим був Пахом i неледачим,
Дiвчата вiдмовляли всi: "Нiзащо!",
Бо бiдними були i вiн, i мати,
Всього майна – одна старенька хата.
Ось, якось раз послала мати сина
Гриби збирати в лiсi та ожину...
Пахом зiбрав грибiв повненький кошик
Й ожини ще: продати – будут грошi...
Втомився вiн та й сiв вiдпочивати,
Аж раптом бачить колiр рудуватий.
Юнак вдивився: де стара ялиця,
Сидить, на нього дивиться лисиця.
Пахом пiдходить – лиска не тiкає
Й до хлопця раптом тихо промовляє:
– Допоможи звiльнити хвiст з капкану,
I, може, я тобi в пригодi стану.
Пахом їй допомiг: "Бiжи – ти вiльна!"
Але лисиця дивиться прихильно
Й додому бiгти геть не поспiшає:
– Хоч я лисиця, все про тебе знаю.
Тобi допоможу в твоїм бажаннi:
Купатися приходить на свiтаннi
На озеро, що в лiсi, Аурiка,
Дочка самого Сонця яснолика.
Ти, хлопче, там ретельно заховайся,
Як скине дiва сукню дочекайся.
Сховай цю сукню, а почне шукати –
Бери за руку та веди до хати.
Вона тобi i буде за дружину.
Синiв тобi народить i не кине.
Як тiльки трьох синiв ти будеш мати,
Тодi i сукню можеш їй вiддати.
I не ранiше. Зрозумiв, Пахоме?
Ну все, бувай, менi вже час додому...
Юнак в задумi з лiсу повернувся.
На ранок вiн до озера рвонувся,
Сховався там у схованку зелену
I став свою чекати наречену...
Над лiсом сходить сонечко на сходi,
По променю униз дiвчина сходить.
Зняла свiй одяг та пiшла купатись.
Пахом пiдвiвсь – не час вiдволiкатись.
Зробив все так, як лиска наказала...
Знайти свiй одяг дiвчина жадала,
Було незручно їй та прохолодно,
За сукню обiцяла що завгодно.
Юнак тут вийшов з-за куща ожини,
Сказав: "Вiддам, як будеш за дружину".
Дiвчина подивилася на хлопця,
Сказавши: "Я дочка самого Сонця.
Як будеш пiклуватися й любити,
Тодi дам згоду я з тобою жити.
Зрадiв Пахом, дiвчину взяв за руку:
– Нехай в життi не буде в нас розлука.
Кохатиму усе життя довiку,
Тобi найкращим буду чоловiком.
Привiв красуню до своєї хати
I стали разом жити-поживати.
Достаток згодом у сiм'ї з' явився,
А через рiк – синочок народився.
Пахом радiє, i матуся рада:
Онук маленький – втiха та вiдрада,
Невiстка роботяща та привiтна.
Життя своє забули безпросвiтне.
Невдовзi народилась ще дитина,
I знову хлопчик. Каже тут дружина:
– То, може, вiддаси менi вже сукню?
Бо я ж тебе кохаю та голублю.
Невже гадаєш: я, твоя дружина,
Тебе та двох синiв своїх покину?
Забув Пахом усi cлова лисицi,
Вiддав блискучу сукню молодицi.
Вдягнула свою сукню Аурiка,
У очi подивилась чоловiка,
Обох синiв пiд руки пiдхопила
Й у небо полетiла, як на крилах,
До батька-Сонця, у палац небесний.
– Стривай! – кричав Пахом їй. – Так не чесно!
Упав, плачем зайшовся у травичцi,
I тут вiн пригадав слова лисицi:
"Як тiльки трьох синiв ти будеш мати,
Тодi ту сукню можеш iй вiддати."
Любов йому всю пам'ять вiдiбрала.
I тут на хлопця з неба тiнь упала:
– Пробач, коханий, в цьому я не винна,
Але тобi довiку... бути пiвнем.
Пахом зненацька обернувсь на птаха
Й затiпався вiд горя, бiдолаха...
Ось, пiвень з того часу зве кохану,
Загоїти не в змозi серця рану...
Здається всiм, що пiвень кукурiка,
А вiн все зве дружину: "Аурiка!"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882985
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.07.2020
автор: Денисова Елена