Вже нічка спустилась. Так хочеться спати…
Порину у сон я дитинство шукати.
Де мама і тато, живі і здорові,
А ми ще малі, у достатку й любові.
Он стежка до річки. Пухка і гаряча.
Камінчики гострі, та я не заплачу.
А зліва – город, можна вже й просапати,
- І в річку – пилюку і втому змивати….
І в лагідних водах загояться рани,
Тут рибою пахнуть ранкові тумани…
Он тато – чимдуж «у поля» поспішає,
Он мама – корову з воріт виганяє.
У двір повертаюсь – тут тихо й спокійно.
Вмивається котик, виспівує півень.
Сідаймо і ми вже нарешті до столу.
Все свіже, своє, навіть не охололо...
А сонце ж пече й крізь фіранку строкату…
Від нього сховатись тікаємо в хату.
А там – прохолода! Затишно, як вдома,
Коли кожна річ дорога і знайома.
Обідня пора. Я на стіл вже накрила…
Як борщиком пахне! З любов’ю зварила.
Шкода, тільки тато не зміг: не леваді,
Обідає, мабуть, десь там, «на бригаді».
І знову – у річку. І знову – пірнути.
І літо барвисте по вінця відчути!
Ми знову акули! Ми знову медузи!
Вже вариться ціле відро кукурудзи!
Кавун вибираємо, як їх багато…
І квас, що привіз на гостинець нам тато.
І мамин пиріг запашний і рум’яний,
Мов ця літня днина – щасливо-духмяний.
Поглянь: повен двір золотої пшениці,
Щоб стало на рік для худоби і птиці…
Сушити, носити і двір підмітати,
Аж ось вже і сонцю пора засинати…
Як пахне дитинство дощем і травою,
І сонцем гарячим, росою рясною,
І хлібом, і медом, і батьківським словом,
Найкращим у світі твоїм отчим домом.
Шкода, та пора вже мені прокидатись,
З дитинства в доросле життя повертатись.
За спогади ці, що у серці голубим,
Завжди будем вдячні батькам нашим любим.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883407
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.07.2020
автор: Тетяна Бонд