У джунглях міста я не відчуваю волі,
Дитячі мрії розчинилися старі,
Як в світлі ліхтарів погасли ясні зорі,
Зосталась лиш безодня чорна там вгорі.
Мені так хочеться втікти кудись подальше,
Хоча б на мить побути ближче до зірок.
В них, на відміну від людей, немає фальші,
Не допускають непоправних помилок.
Набридли за вікном машин стрімкі потоки,
Холодні вулиці, що вічно уві сні.
Лунають у швидкому темпі тихі кроки,
А вечорами п'яні крики і пісні.
Поїду звідси, а куди і з ким - дрібниці,
Без компасу за вільним вітром навздогін.
Чи потягом, чи автостопом - без різниці.
Подалі від обшарпананих бетонних стін!
Здається, тут мені немає більше місця,
Колись давним-давно я загубив себе
На вулицях такого, вже немов чужого міста,
Яке ніяк не хоче прийняти мене.
Я поховав свої наздійснені всі мрії,
Із сонця заходом палають ті вогнем.
На краще завтра не залишилось надії,
Зосталася в минулому з вчорашнім днем.
І та, котру кохав, з ким був немов в Едемі,
Лиш розтопилася сльозою на щоці -
Найяскравіша зірка у моєму небі
Тепер для іншого вже світиться вночі.
Пішла, по собі залишила серце в ранах,
Гарячий слід, котрий ще досі не остив.
Закарбувались щастя спогади у шрамах,
За них я кров'ю так багато заплатив.
Тому мене нічого більше не тримає,
Навколо все тепер мені таке чуже.
Втечу кудись туди, куди ще й сам не знаю,
І більше вже ніхто ніколи не знайде.
21.07.20
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883474
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.07.2020
автор: grotath