ПІСНІ МОГО ЖИТТЯ
(із збірки "Срібна місячна доріжка")
Кажуть, що людина ще до народження чує звуки і реагує на них.
Уже тоді починає формуватися її характер, уже тоді, через звуки, вона починає сприймати навколишній світ.
Сучасна людина живе у вирі різноманітної інформації, яка формує особистість, прищеплює культуру і норми поведінки.
Вищим проявом людських чеснот є духовність.
Вона притаманна тільки людині, виокремлює і підносить її над всіма іншими істотами, що живуть на Землі.
Кожна людина має своє коріння. Це її сім’я і рід, зі своїм устроєм і традиціями, що йдуть із покоління в покоління. І хоча зараз більшість людей живе в містах, але коріння їх іде із землі, із мальовничих сел, які завжди знаходилися в тісному єднанні з Природою.
Ось чому нас хвилюють, бентежать, надихають чудові, мелодійні пісні рідного краю, що струменять вічно живим джерелом натхнення, не старіють і не забуваються, пульсують, як серце, в глибині народного Буття:
… Ніч яка місячна, ясная, зоряна,
Видно, хоч голки збирай,
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай...
Мій батько - Силенко Григорій Венедиктович, народився і виріс в мальовничому українському селі з поетичною назвою «Зелений Яр», в П’ятихатському районі Катеринославської губернії (зараз Дніпропетровська область). Згадував, що чув від свого діда, що його діди переселилися в необжиті у ті часи місцини «Дикого Поля» звідкілясь із Полтавщини, і дуже пишався тим, що в його роді ніколи не було «кріпаків»
Мама народилася і виросла у хуторі, що загубився в безкраїх безлісих степах Царицинської губернії (зараз Волгоградська область). Розповідала, що коріння її роду виходить з Дону, з глибин Донського козацтва.
Які таємниці щільною завісою відгородили минуле? Мама розповідала, що в часи молодості, коли ще живі були її батьки, не прийнято було розпитувати старших про історію роду.
Мама не знала свого родоводу і дуже жалкувала з цього.
Війна закинула батька на Сталінградський фронт, там і зустрів він свою кохану, а після війни разом приїхали в Україну. Все своє життя мама прожи-ла в Україні, але при найменшій нагоді, разом з нами, трьома доньками, їздила провідати свою рідню.(Востаннє я була там в свої десять років).
Але і зараз пам’ятаю безкрайній голий степ і невеличкий хутір «Труд Рассвет», що ніби оазис в пустелі, простягнувся двома недовгими вуличками вздовж ставків, чистих і спокійних, в яких віддзеркалювалося небо: вранці блакитне, а вдень білясте, аж до сивизни, від нещадної спеки.
Ставки, відокремлені один від одного греблями, затишно дрімали в глибокій лощині, а вулички пролягли зверху, подалі від крутого схилу, що був ніби щетиною, покритий спаленою сонцем рудою травою.
Впродовж вуличок, далеко одна від одної, стояли довгі, вкриті соломою хати, де під одним дахом уживалися і дім, і сарай. В холодні зимові дні, коли снігові хурделиці замітали хати аж під самі стріхи, хазяї відкривали в сінях засув на дверях, що вели до сараю, і поралися коло худоби.
Були у дідуся і бабусі вівці, свині, пухові кози, корова, птахи і кролики, яких там називали «трусами».
Навкруг хати, ніби оборочка на спідничці, приліпилася призьба - неширокий, висотою до півметра, валик з глини, що брав на себе усі погодні негаразди. Щороку призьбу ремонтували і підновляли, а в теплі дні служила вона замість лавочки.
Далі буде
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884135
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.07.2020
автор: Людмила Григорівна