Згин за згином і газета, що лежала на підвіконні, перетворилась в її руках на літачок. Ніби привіт з дитинства, де братові чотири роки, а їй — сім, де підлога встелена паперовими виробами, що змайстрував для них тато. А потім — терміновий виклик на роботу і він змушений залишити дітей самих.
З доброго десятка літачків їй потрібен саме той, який взяв братик. Не попросити, а саме відібрати, довести, що дівчинка може бути сильнішою за хлопчика. Він міцно притис рученятами свій скарб до грудей. І — ні звуку. Вона дивувалась його витримці. Щипає ж. Невже не боляче.
Скоріше побачила, ніж відчула на своїй руці його сльозу. Відпустила братикові ручки, чогось свої заховавши за спину. Щось защеміло всередині. Мовчки відійшла. Кинутий ним літачок лежав на підлозі зім’ятим, забутим, нікому не потрібним жмутом газети. А от вибачення так і не було. Ні тоді, ні потім. Ні серйозно, ні жартома. Ніяк. Права, навіть коли — не права. І тепер злилась сама на себе за впертість, за бажання зробити все навпаки, за невміння пробачати і просити пробачення.
Будучи дорослими, вони ніколи не згадували цей випадок. Можливо він не пам‘ятав, а їй не хотілось...
Нічна прохолода увірвалась в розчинене вікно. Вона глянула в зоряне небо, а потім, заплющивши очі, уявила зорі. Так близько-близько. На відстані руки. До щему в грудях захотілося в дитинство — далеке і безтурботне, туди, звідки так бажалося колись вирватись. Де розбиті коліна лікувалися подорожником, але не встигали загоюватись, а реп’яхи з волосся вирізалися ножицями. Де квіти дивосилу вважалися дітьми сонця, метелики бачились феями, а в калюжах з жабами відображався Всесвіт.
Вона відкрила очі і усміхнулась. Паперовий літачок пірнув у ніч, намагаючись долетіти до зірки того, хто мав би зараз почути слово, сказане одними губами:
— Прости...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884296
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.07.2020
автор: BeZodnia