іди…

іди,  іди,  прасуй  сорочку,
вари  кисіль,  мети  поріг*,
нам  не  дівочить  й  парубочить  
десь  попідтинню,  край  доріг,
нам  не  лягати  у  постелю,
нам  не  хреститимуть  дітей,
наш  дім  не  стане  капітеллю**
і  не  прийматиме  гостей,
нам  не  закинуть  недоладність,
нас  не  хвалитимуть  за  хист,
нарізно  в  нас  і  лихо,  й  радість,
ми  -чийсь  зневажений  каприз,
іди,  втікай,  бо  я  -  зневіра,
бо  я  -  твій  гріх,  бо  я  -  то  смерть,
бо  наше  щастя  -  щастя  Пірра,
обскубане  й  подерте  вщерть,
бо  ця  любов  -  криниця  болю  -  
кипить  і  хлеще  через  край,
заросле  диким  зіллям  поле...
а  там  -  життя,  а  там  -  розмай,
а  там  -  залюблено  й  щасливо,
а  там  -  усе  не  так,  як  тут,
іди...  рятуйся,  ріж  наживо,
підпалюй,  к  бісу,  клятий  трут!
іди...  іди...  іди,  на  Бога!
слова  цупкі,  немов  батіг
і  гострі,  як  в  боку  острога...
а  я  не  зміг...  а  я  не  зміг...

*Народний  забобон  -  коли  вимести  хату  після  чийогось  відходу,  то  він  вже  не  повернеться
**  Тут  -  основа  (чогось)

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884597
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.08.2020
автор: Котигорошко