ПІСНІ МОГО ЖИТТЯ
(Із збірки "Срібна місячна доріжка")
А життя тече через час і простір, минає в повсякденності, підкоряючись своїм законам і канонам.
Розсипався, розпався як картковий будиночок, «Союз нерушимый республик свободных».
Несподівано і недоладно.
Ніхто не очікував такого. Всіх сп’янив «вітер перебудови».
І всі кинулися розчищати йому дорогу, ламаючи огорожі, обмежування і паркани.
Але ніхто не додумався поставити фільтри для затримання і знешкодження зла.
Воно і хлинуло до нас, змітаючи на своєму шляху добро і світло, перефарбовуючи в чорне все, що було раніше.
Наше минуле не було поганим і безперспективним.
Була, жила могутня держава: індустріальна, космічна, ядерна, з гідною освітою, культурою, з високим рівнем соціальної справедливості.
Була безплатна освіта, медицина, відпочинок і лікування в кращих оздоровчих закладах, які зараз недоступні простому робітникові чи вчителю.
Безкоштовно надавалися людям квартири, була символічна плата за дитсадочок, чи оздоровчий дитячий табір, невелика квартплата.
Була оптимістична, світла кінематографія, радіо, література, телемовлення, вірші, пісні.
Після руйнації Союзу, виокремилися, стали самостійними державами союзні республіки, які раніше були єдиною дружньою сім’єю.
І тут диригентською паличкою заволоділо вічне правило англійських королів: «Розділяй і владарюй!»
Розділяють.
І владарюють.
Казково розбагатілі «еліти» обливають одна одну багнюкою і виривають одна у одної багатства, які були нашою загальнонародною власністю.
Підпільно, непомітно і впевнено руйнують нас зсередини таємні, чітко сплановані імпортні технології, підкидаючи благі на вид приводи для конфліктів.
І ось уже йде стіною на стіну Схід і Захід, на повний зріст постає національне питання, питання мови, і таке інше, і таке інше...
Нами маніпулюють, відволікаючи увагу від злодійства, казнокрадства, підлоти «бєспрєдєла», які квітнуть махровим цвітом на всіх рівнях, з верхів до низів.
Хвилюється, хвилюється людське море!
Але ж народам нема чого ділити! Усі однаково обдурені, усі одномиттєво кинуті у злидні.
Двадцять років самостійна і незалежна Україна намагається зміцніти, злетіти на гідну висоту. Але як поранена чайка, припадає то на одне, то на друге крило.
Печально, що свої ж, ті, кого вигодувала, виростила Україна, не дають їй опам’ятатися, виправитися. Ніяк не знайдуть спільної мови, не об’єднають зусилля, щоб підтримати і підняти свою «рідну неньку».
Я виросла і живу в Україні, чудово володію і люблю рідну українську мову, і від усього, що бачу навкруг, болить душа і стискаються кулаки. Напевне, не тільки у мене.
Та не хочу, щоб дійшло до бійки, на яку нас провокують з усіх усюд.
І мені болить те, що їдуть назавжди кращі уми України, шукаючи визнання і достойного застосування для свого інтелекту у чужих світах:
… Я запитую в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми, українці, забули, що ми — українці?...
...Я до себе кажу і до кожного з вас: - Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати!
Запитаймо у себе: відколи, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?
...Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж — не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка,- сплива,
Коли бачу, як люто себе зневажають вкраїнці.
...Українці мої! Дай вам Боже і щастя і сил.
Можна жити й хохлом, і не згіркне від того хлібина.
Тільки хто ж колись небо прихилить до ваших могил,
Як не зраджена вами, зневажена вами, Вкраїна?...
(Віктор Баранов: До українців).
Я - патріот України. Впевнена, що набагато більший патріот, аніж більшість фарисеїв-політиків, що пограбували, і продовжують грабувати свій народ, при цьому ще й ллють «крокодилячі сльози» і роздають безліч брехливих обіцянок перед черговими виборами.
Так! Вони навчились пречудово просторікувати про свою любов до України, її культури, мови, історії і традицій.
Але це вони привласнили теле- і радіоефіри і прибрали з них високохудожні передачі, засновані на класиці. Замість них щедро засівають у свідомість людей «чорнуху», «порнуху», безкультурні «шоу», пропагандують всілякі викривлення.
А реклама! Безграмотна, отупляюча, вона пожирає наш час, нерви і гроші.
Я двома руками голосую за те, що треба, треба відроджувати, повертати народу мелодійну, милозвучну, одну з найкрасивіших в світі, українську мову.
Але не насиллям і нотаціями, які провокують супротив!
А терпеливо і грамотно. Прищеплювати з дитячих років, виховувати на грунтах доброї і оптимістичної української класики і кращих творів сучасної культури, відроджувати народні традиції.
Не скиглити, не плакатися, не прибіднятися і не принижуватися самобичуванням.
Не жаліти себе і не скаржитися, не культивувати «комплекс меншовартості».
Українці - древній народ з самобутньою високою культурою.
Нам є чим пишатися.
Я вірю в мудрість українського народу, в світле майбуття України.
Я вірю в добро. Я вірю в дружбу і любов.
І буде ще багато пісень: красивих, мелодійних, гармонійних.
Хороших і різних.
Без яких неможливе життя.
… Легко на сердце от песни весёлой,
Она скучать не даёт никогда,
И любят песню деревни и сёла,
И любят песню большие города.
Нам песня строить и жить помогает,
Она как друг, и зовёт и ведёт,
И тот, кто с песней по жизни шагает,
Тот никогда и нигде не пропадёт!
02.10.2011
КІНЕЦЬ
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884607
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.08.2020
автор: Людмила Григорівна