Вже й ранок зустрічало сонне жито,
І перепел стривожено озвавсь…
А він… лежав. О, як хотів він жити!
Все проклинав і… «посилав» Донбас.
А поряд – смерть. Повзла змією збоку.
Навіть раділа жертві черговій.
У нього ж шанси вижить невисокі.
Сльозилась кров’ю рана в голові…
Дивилась вічність строгими очима,
І болем повнилась душа її ущерть:
«Не смій стояти в нього за плечима, –
Просила, ні, молила вона смерть.
Він надто молодий іще для тебе,
На нього зачекалася рідня…»
І раптом… відбулася воля неба –
Зраділи цьому жито і земля.
О вічносте, рясні твої щедроти,
Й за цей дарунок кланяюсь до ніг.
Людське життя не мусить буть коротким,
А сиротою – батьківський поріг.
1.08.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884800
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.08.2020
автор: Ганна Верес