Дощ іде… і здалося, що розплакалась хата моя.
І втішають черешні, простягають до неї гілля.
Вже їх весни журавки, як мої, понесли на крилі.
Повернулась додому… мої радощі тут, і жалі.
Не плач, хато моя, ти у серці зосталась
назавжди та, що дзвінко сміялась…
Чорнобривці тут квітли, мальви, м’ята, в’юнкі паничі.
З ними в росах вмивалась, усміхалася зорям вночі.
На світанку будили хату співом дзвінким солов’ї.
Теплим літом зігріта, в цвіті яблунь приходила в сни.
Не плач, хато моя, ти у серці зосталась
назавжди та, що дзвінко сміялась…
Дощ іде… і здалося, що розплакалась хата моя.
І втішають черешні, простягають до неї гілля.
І притих навіть вітер в яблуневому нашім саду.
Хай зігріє, хатино, тебе ніжне моє: «Ще прийду…»
І зраділа словам моїм хатонька світла.
А над нею веселка розквітла.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884939
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.08.2020
автор: Надія Башинська