Щось невиразне сковує гори,
тихим шелестом тихий обрій,
мов спікається голодомором
в карих, вкрадених сонцем очах,
хліб насушний. Слов’янською чашею,
запивають причастя, нескорені,
діти тих, хто горбатив панщину,
і виходили в плав за порогами,
чайки моря понтійського. Степ
пам’ятає розбійні чамбули,
і невільниць з карасубазарами;
душі словом чужим загарблені,
щось невиразне на землі…
тут ховається й суне хмарами:
чорне чорними, каре карими.
Віють косами вітри, чварами
і сміється в корчмі лихвар.
Тут за горами кручі покручені,
руки рідних дітей заручені
із безпам’яттю їх сердець.
Щось невиразне в горах мучиться,
тихий став до плакучих тулиться,
де стоїть над гладінню мріючи
українська, рутенська душа.
І на плесі ледь човен хилиться,
давню пісню тривожну звіявши,
що з води, підпливаючи, дивиться,
мавка, поглядом темного дна.
16.08.2020
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886115
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.08.2020
автор: Володимир Каразуб