Останній літній день.
Блищать калюжі сліз небесних
У променях світила.
Звук павутинки чується: дзелень!
Відспівані невимушені весни́
І золота пора своє відгомоніла.
Шурхочуть скинуті листочки –
Свої секрети довіряють тихо.
Все довшає годинникова стрілка –
Тінь від земної осі на горбочку.
Підкрався непомітно прохолодний вихор,
Відносячи від квітів оси-бджілки.
Закінчилась спекотна плутанина.
За шторою її не бачили тепла
Та ніжності пухкої, як бавовна.
Ще не закладені фундаменту цеглини –
Вже необхідно вмощувати дах.
Непередбачувані градієнти мовні
Закручують пилюку над шляхами,
Та пилозбірники бібліотечно-словникові
Не в силах стримати спрямованість:
Вперед! Вперед, далеко, геть за рами!
За паспарту невдалі, випадкові!
За антивідблиски, за стіни тюрем
Для думок. Удавана стурбованість
Давно минулих років марафоном
Не поверне фортець лишайникові мури.
Каштани, шишки, жолуді
Біжать по шиферу каскадах,
Їх аритмічний стукіт скоро стане фоном
Для музики осінньої та молоді,
Яка освище еполети на парадах.
Останній подих півдня,
Такий легенький і правдивий,
Як перший поцілунок на галяві.
Іриси висушені – сині півні –
Пригадують сніги весняні сині,
А птаство відлітає в ирій мляво.
Останній крок нагору – і вершина.
Хребти, річки, ліси, луги, долини –
Скіль стане зору – все лежить внизу.
Наскільки чистим може бути звук!
Наскільки досконалими – повітря давні вина…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887703
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.09.2020
автор: Редріх