ця ніч – моя. вона горить так чорно,
разом з нею згоряє світанок нового дня.
вона смердить, як хвороба людської раси. –
нашим очам набридло спостерігати це.
пора вже сказати якесь чарівне
рятівне аварійне слово до світу.
я не ціную нічого. хай будуть пожежі та повені;
хай ніхто не чекає на співчуття й милосердя,
на стурбованість уряду й відшкодування збитків:
ми б'ємося в судомах ненависти і плюємося кров'ю.
сонця давно немає: лиш хмари й токсичний дощ.
зґвалтовані, змерзлі й голодні,
ми – жертви власної мрії.
дні стають все коротшими,
все темнішими й більш холодними.
брешемо собі: [i]ось і настала осінь[/i]. –
якщо ми хоч якось можемо цьому зарадити,
скажіть мені як. чи не можна сказати правду?
не стало дороги. десь ми давно проґавили
свій поворот на краще: певне, його не було
в наших амбітних планах! повітря стало отрутою,
і не буде нікого проклясти цей світ перед смертю.
жертви нашої мрії – ми помираємо тихо.
дитино, я теж помру. те, як я тут живу,
за звичаями зветься самогубством;
а те, як житимеш ти, може цей звичай змінити.
не сердься на мене, будь чистою та справедливою,
бо инакше вже самогубством буде саме життя.
людство отримало 10000 щасливих років,
за ці 10000 років ми винайшли суїцид.
якщо є боги, чи бог, чого вони вчать? –
милосердя.
та виходить щоразу, що їхня наука – вбивство.
як ми повинні читати всі ці святі заповіти,
які молитви та закляття співати під нашу музику?
як нам сподіватися обіцяного раю,
коли наш світ покотиться, мов той кавун з гори?
ні сонця, ні надії. суцільне божевілля,
розуму не під силу пробити цей жовтий туман.
ми – жертви нашої мрії. дитино, будь справедливою,
бо инакше ми всі помремо, а не тільки лиш я один
десять тисяч щасливих років нашої цивілізації
привели до смертельно страшної думки:
ми народжені для самогубства
suicide, motörhead
https://www.youtube.com/watch?v=KbRQVZ3PFTA
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889357
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 21.09.2020
автор: Alisson