Як мати усе, так не мати нічого,
І бути постійно так, наче і ні.
Ввірватись до лісу дрімуче-густого,
Щоб раптом довкола зустріти лиш пні.
Закритись від світу, і вити самотньо,
А потім впускати людей у свій сад.
Вони там посіють хаосу безодню,
В Антарктиці зроблять військовий парад.
Усе, що в тобі, те в сучасному світі,
Зїжджаються стріхи на грані епох,
І навіть коли б тобі жить на орбіті,
Суспільство завжди тобі пише пролог.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890530
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.10.2020
автор: Андрій Конопко