Якщо покладу собі на коліна
флюоритову сливку застиглу,
плином зірок і віків перестиглу,
чи сядеш ти поруч тихо й безсило?
Чи кинеш свій меч, сувора Афіна?
Чи згодишся більше не згадувать ві́йни,
і слухати мудрість від синіх порід,
в яких залишився фруктовий слід,
відкласти свій звичний кривавий похід
і самоцвіти збирати в обійми?
Якщо покладу тобі на долоню
жовтоносе зернятко циркону,
що з житнього поля впало додолу,
чи знімеш шолом - металічну заслону?
Чи зловиш вогник ося́йний на скроню?
Чи станеш тримати цей жар у руці,
і кілька років із ним зачекати,
любов на браслетку собі нанизати,
го́лови тих ворогів не схиляти,
а спати з коштовностями на щоці?
Якщо заплітатиму нам у волосся
турмаліну віночок жагучий,
соснами свіжий і зіллям блискучий,
чи стримаєш поклик свій неминучий?
Чи приймеш лісів густе безголосся?
Чи станеш листям крихким шелестіти,
шукати росу в павутинках тонких,
забудеш про битви в загонах струнких
і питимеш хміль із дзвіночків п'янких,
будеш із ними в траві дріпотіти?
Не можеш... Гукаєш знову до бою -
в "священну" війну: у суспільство, у світ -
скидаєш в троянди кремезний граніт...
Тікатиму в темних печер малахіт,
як хочеш - іди, не піду за тобою!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890872
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.10.2020
автор: 3^4