Віднині вони повертаються з млистих глибин:
віки вже зникають в солоних судинах планети,
щезають напоєм жаданим в безкровні скелети,
лякають блідих, просякнутих ртуттю хижих рибин,
звільняють [b]Безсмертних[/b] з темниці, з бурих тенетів
Вони майже тут: океани дрижать біля них -
тікають між плити чи рвуться до гір бурунами,
ламають породи й змітають кору валунами.
Вони прокидаються з лігвищ своїх кам'яних,
звідки прадавні послання шлють плазунами
Їх погляд різкий розтинає свідомість крізь сни
Їх тінь підпускає слизлих амфібій у скроні,
Їх знаки видніють на спинах шершавих тритонів,
Їх шепіт лишає гнилі й незгладимі сліди
на борознах мозку, на строфах протертих нейронів
Віднині їх шум розсікає межі одвічні,
і час вже стікає скоріше слизькими тілами:
спливає в земних таємниць приховані шрами,
зривається звук, розгниває цей всесвіт калічний,
конає - [b]Древніх[/b] негідна і тимчасова пляма
(на книги Г. Ф. Лавкрафта)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891370
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.10.2020
автор: 3^4