Тополя стрімко в небо лине
Так, ніби не її земля.
До сонця тягне довгі віти,
Забувши корені вона
Їх раз-у-раз ламає вітер
І з шумом падають туди
Де насінинкой на цім світі
Давно з'явилась на весні
Так що ж, можливо і не жити
Чи не літать, чи не рости?
То все потрібно,але сумно
Не пам'ятати звідки ти.
Забути в приймах про коріння,
Залишитись на самоті.
Чужії люди не зігріють
Для них чужим лишишся й ти.
Як би то птаха не літала,
Як не любила небеса,
Все ж має ріднеє гніздечко
Де мати ніжно зігріва.
В житті підеш і ти далеко
І станеш тим, ким хочеш будь.
Та шлях до рідної оселі
У серці май і не забудь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891587
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.10.2020
автор: Бердін