По підвіконню великого вікна мерехтіння сонячних променів. Вони майже без перешкод пробивалися в клас. Біла, тоненька шовкова тюль для них, лише ледь помітне розсіювання. По склі вікон деінде, ще трималися маленькі краплини, на сонці переливаються веселкою.
Ну, ось, подумав Олег, добре що за вікном минувся дощик і знову сонячно й на душі краще. Замріяно дивився вдалину та шкільний дзвінок порушив думки. Відразу заметушилися учні, захлопали кришками парт, збирали речі. Він кашлянув, цим привернув до себе увагу. Прямий погляд поверх окулярів, на якусь мить призупинив метушню,
- Так закінчили твір, час вийшов. Зошити кладіть мені на стіл і ви вільні. До побачення.
П`ятикласники у відповідь загуділи, як бджоли,- До побачення! Зривалися з місць й на ходу, виходячи з класу, залишали зошити на столі. Дивлячись на немалу купу зошитів, промайнула думка - буде чим зайняти себе ввечері.
Знявши окуляри, прямував в учительську кімнату, раптовий телефонний дзвінок відразу нагадав про маму. Так, це вона дзвонила, за мить відповів,
- Я чую мамо,чую! Ні, не забув, вже йду.
Ось так майже щодня він виконує її прохання. І в педінститут пішов навчатися за її бажанням. Тепер продовжує вчительську династію. Батько викладач фізики, а йому доля - пішов по материнських стопах, викладає українську мову та літературу.
Не звик до швидкої ходи, але нині поспішав додому, з мамою має йти в лікарню. Вона два рази на рік проходить курс лікування,часто підвищується цукор в крові. Вперше, це сталося п`ять років назад, після смерті батька, напевно стрес подіяв. Шкода, не такий і старий, а вже пішов в інший світ. Часто жаліється на болі в області серця. Приймав пігулки, які виписав лікар, але одного осіннього вечора його серце зупинилося. Ще й був старшим за маму на дев`ять років. Важко перенесли втрату, але життя продовжується.
Оце й від сьогодні, треба п`ять днів поспіль мамі прийняти крапельниці. Раніше тільки проводжав її, сам йшов по справах, а через години три забирав.
Інколи заходив в парк, який знаходився за парканом лікарні. Ковток свіжого повітря придавав сили, краса дерев в осінньому вбранні, відволікала від смутку, який заповнював душу. Йшовши по алеї, любувався столітніми дубами, пишними ялинами, соснами. Чарували берези… віти гойдалися від вітру, шелестіли, немов віталися з ним. В очі кидався строкатий клен, а біля нього кущ шипшини, вже злегка притрушений листям. Часом відволікали полохливі горобці, які зграйкою перелітали з одного місця на інше, шукаючи поміж травою й опавшим листям якесь насіння та комах. Він поневолі посміхався, чомусь нагадували дітей в його класі, дружні, веселенькі.
Тепер же прийдеться посидіти в коридорі, почекати маму. Вона піддалася останнім часом, почувала себе недобре, а син для неї єдина опора. Все розумів, вже ж не парубок, а за плечима тридцять два роки. Й коли вони пролетіли?
Навчання дітей – кропітка, відповідальна робота, скільки хвилювань, недоспаних ночей. Прийшовши в колектив, де в основному одні жінки, причин почувати себе, як не у своїй тарілці було чимало. Інколи відчуває незручність, соромився, червонів. Це на ньому відразу відображалося, мав світлу шкіру, ще й біляве волосся. Але згодом звик до жіночої уваги, хвилювання зникало, обличчя приймало незвичайний вигляд. Його карі очі, інколи уважний погляд, виводили жінок з рівноваги, у відповідь більшість вчителів щиро і по- доброму посміхалися.
Воно вже й роки сім`ю мати, але не було такої нагоди, щоб зустріти ту, яка до серця. От коли навчався в інституті, не одна задивилася у його сторону. Одного разу навіть взяв гріх на душу. В гуртожитку другові святкували день народження, спокусила одна дівиця. Та то була її короткотривала інтрижка, для чого він так і не зрозумів, бо більше й не бачилися. Хлопці з кімнати дивувалися, що не бігав на побачення, як вони. В першу чергу його бажання – вчитися. Час спливав, згодом змирився, вбив собі в голову, мабуть одружуся пізно, як батько. В інтернеті не наважився познайомитися з ким небудь. А в школі всі заміжні, одна Євгенія - розвідниця, славна, але має шестирічного сина. Коли тільки заікнувся матері про неї, категорично заперечила,
- А, це та … Ні! Ніяких з дітьми…ти не розумієш, як це мати поруч чужу дитину. Це така відповідальність! Своїх матимете, ще встигнеш одружитися.
Вона сподобалася йому, тиха, розумна, струнка, як берізка,теж білявка, тільки з блакитними очима. Майже рік маму вмовляв, пропонував запросити її на вечерю до них, але вона стояла на своєму. І з другого під`їзду, їхнього ж п`ятиповерхового будинку, теж сподобалася дівчина, правда на вигляд зовсім молоденька, але видно вже десь працювала. Не насмілився підійти познайомитися, навіть її ім`я не знав. Якось стояв на балконі, побачивши її, гукнув,
- Мамо подивися, он пішла дівчина з сусіднього під`їзду, симпатична. Вона відразу різко обірвала,
- Тобі не пара, ти набагато старший за неї. Я знаю її батьків, буде так, як ми з татом. Зле залишатися одній, хіба ти не бачиш. В цей момент треба думати не тільки про свої почуття, а й про те, як ти з нею маєш прожити з півстоліття.
Йому ж лишалося тільки зі сторони спостерігати за цими красунями. За одною на роботі і зітхати. Євгенія помічала ці ніжні погляди, мило посміхалася. А часом і підморгнула, здавалося чекала, що він її запросить на побачення. За іншою ж спостерігав з балкону, як вона йде по алеї, інколи озирнеться, наче відчуває, що на неї хтось дивиться. Скільки раз задавав собі питання, як умовити маму? Вона ж холодна, як той айсберг у океані.
А ввечері дивлячись на зірниці, шукав, яка з них світить ясніше. І змирившись, лише посміхнеться, мабуть, ще не прийшов мій час знайти шлях до однієї з них.
З дому до лікарні недалеко… Триповерхова будівля, вже доволі стара, незручні кабінети, але іншої в містечку немає, тож треба змиритися з тим, що є.
В приміщенні пахло хлоркою. Сонячні промені пробивалися через невеликі вікна, мерехтіли, ще по мокрій підлозі. Олег підтримував маму, коли вони підіймалася по сходах. Звичайно зайва вага діяла на ноги й серце. Вона задихаючись, присіла на стілець біля вивіски - » Відділення денного стаціонару». За мить в дверях з`явилася молода медсестра, від несподіванки, закліпав очима. З під її білої шапочки виглядало темно-каштанове волосся. З цікавістю роздивлявся, увагу привернули пишні груди, з лівої сторони бейджик, великими буквами ім`я - Ольга і меншими прізвище та по – батькові. Але він не встиг прочитати. На мить зазирнув в красиві великі блакитні очі й зупинив погляд на її губах, вони наче були покриті вишневим варенням. Серце так заколотилося, здавалося ось - ось вискочить, відчув прилив крові до обличчя. Мати помітила, що син миттєво почервонів, їй стало моторошно, забігала очима й різко торкнулася його руки,
- Синку,чуєш - допоможи піднятися!
- А ви до нас?- запитала медсестра й продовжила, - Пішли в палату, давайте свою картку й ліки.
Взявши її під руку, звернулась до Олега,
- А ви можете йти!
- Ні- ні, хай мене тут зачекає, можливо щось треба буде, -
- заперечила й незадоволено зміряла дівчину з ніг до голови.
Медсестра уважно скоса зазирнула на Олега й ледь піднявши брови, посміхнулась, на згоду кивнула головою.
Зачинивши двері за ними, Олег відчув полегшення, хустинкою витирав спітніле обличчя. І що це зі мною, чи гормони діють. Я десь ці очі бачив, а може колись уві сні? Уговтавшись, з пакета витягнув книгу »Кобзар», намагався зануритися в неї, читати, але перед очами її очі і та мила усмішка. Не зміг довго всидіти, швидко спустившись по сходах, вийшов надвір. Виникло бажання запалити цигарку, але ж вже років п`ять, як не палить. Хололи, а згодом потіли долоні. Ой ні мамо, душа палає, в жилах кипить кров, тебе треба умовити, мені вже треба одружитися. Чого чекати, одна краще другої, всі милі, привітні, пізнати б їх краще.Та, як тебе, рідненьку, умовити?
Після лікарні йшли мовчки. Вона помітила, якийсь відтінок на обличчі сина, незадоволеність. Порушити мовчанку не насмілилася.
На другий день, її записали на чотирнадцяту годину, щоб в сина закінчилися уроки. Їх знову зустріла Ольга. Заклопотано привіталася й взявши її під руку запитала,
- Ну, як ви?
У відповідь бурчала,
- Як – як, жива бачиш. Добре колиш, синців на руці немає, тож претензій до тебе ніяких.
Й відразу до сина,
- Олеже, ти мабуть підійди через години дві, чого тут нудьгувати….
Він задоволено кивнув головою, за мить спускався сходами.
Свіже повітря вдарило в обличчя. Як вільно дихається тут, що зі мною коїться? І вчора довго не міг заснути, і сьогодні, здається б гори звернув. А вона… Вона ж така славна…Ольга… Ти перевершила всіх .Ти, як княгиня Ольга. Пригадав слова, які про неї писали - » Як денниця перед сонцем, як зоря перед світанком. Сяяла, як місяць в ночі, так і світилася серед язичників, як перли в бруді». Як відволіктися від думок про неї?
Ноги самі повели в парк. Але не втішали ні дерева, ні навіть ті полохливі горобчики, що цвірінькали й раз по раз скакали перед ним. Раптом зупинився і здивовано звів брови, от телепень, вони мабуть голодні, просять допомоги. Ой, а хто ж мені допоможе? Ой, мамо - мамо кепсько на душі, важко з тобою, де доброта твоя, чому така холодна? Саме в цей час, крізь гілки дерев пробилося сонячне проміння, засліпило очі. Чи від нього, чи від думки, посміхнувся, але ж і айсберги згодом тануть.
Повертаючись в лікарню, зустрів однокурсника, Вадима, з доволі молодою дівчиною, здивувався. Здається ж він одружився з Аллою з протилежної групи. Як старі знайомі обійнялися, поплескали один одного по плечах. Чорнява дівчина в короткій червоній куртці і в чорних джинсах, крутнула головою, наче ховала обличчя. Й прямуючи вперед , голосно до Вадима,
- Ти поговори, не поспішай, я до лавки піду, погодую горобців.
Про Вадима в групі говорили -»Жодної спідниці не пропустить». Живий, енергійний хлопець, жартівник, умів згуртувати групу, дівчата його надихали, ним захоплювалися.
Вадим перший запитав,
- А ти, що і досі не одружений?
В цей момент Олег трохи зніяковів, але все ж поцікавився,
- А ти що не з Аллою?
Зморщивши носа, посміхаючись, тихо відповів,
- З Аллою звичайно і сина маю, вже чотири роки парубку.
Олег намірився дещо запитати та Вадим продовжив,
- Твоє щастя старина, що ти не народився в рік півня. Ну, думаю ти зрозумів мене. Вони всі такі гарні, ну це між нами звичайно. Та я поспішаю вибач, заходь до мене на сторінку в Фейсбуці, поговоримо.
Й торкнувши рукою плеча,
- Бувай!
У відповідь, Олег розвів руками,
- Бувай!
В голові мов блискавка, промайнула думка, яким був таким і залишився. Ні, я свою дружину зраджувати не стану, це гидко і низько. Й похапцем глянув на годинник, поспішив до лікарні.
Наступного дня мати записалася на шістнадцяту годину, її мав оглянути лікар. Олег надіявся побачити Ольгу, час очікування був напруженим. Та коли двері відчинила повна, років п`ятидесяти медсестра ( на бейжику прочитав Марина), здивувався, але й полегшено перевів подих. Не знав, чи мати спеціально на цю годину домовилася чи ні, але помітив… єхидна посмішка світилася в її очах.
Медсестра запитала басовим голосом,
- Це ви до лікаря на шістнадцяту?
- Так- так! - різко піднялася із стільця мати й продовжила,
- Пішли! І крапельницю треба поставити, ліки при мені.
В Олега тіпається праве око, що вона задумала? Різко розвернувся і поспішив на вулицю.
Він часто дивися на годинник й вкотре по алеї рахував кроки. Це чекання здається вічністю. Хоча й прохолодний вітер зривав листя й підносив його догори та часом куйовдив йому волосся, він наче й не помічав і не відчував цього.
Сутеніло… вони вийшли з лікарні, мати відразу обурено пробурчала,
- Наче й з досвідом медсестра, але ледве вену знайшла, видно синяк буде.
Ці слова, як шанс для розмови. Взявши її під руку, тихо запитав,
- Мамо,а що Оля краще уколи робить?
- Краще - краще, а воно тобі нащо? Ти ж наче не хворий, дякувати Богу.
Заговорив голосніше, швидко, мов чогось боявся,
- Хворий мамо, хворий. Душа болить, побачив Олю, вона ж, як зірка. Хіба ти не помітила, привітна і славна. Ти пам`ятаєш портрет княгині Ольги? Мені здається вони схожі. Зверни увагу на її красиві очі…
Й миттєво стиснувши губи замовчав. Чекав, хоч якусь реакцію на його слова, але вона мовчала. Поправила свого капелюха і задумливо дивилася просто вперед. Чомусь запершило у горлі, він тричі тихо кашлянув і продовжив,
- Ти забуваєш, що мені пішов четвертий десяток. Досить холостякувати, напевно завтра її запрошу в кафе.
Мати миттєво звільнилася від його руки, різко розвела двома руками,
- Ага! Ти з своєю зарплатою… Вона з мізерною зарплатою, заживете - закачайся! А задивився на неї, щось знайшов красиве?! Сину, я скажу – красива! Але ж з личка не п`ють молока. Однак не варто думати, що світ зійшовся клином саме на ній. Чи ти вже моїх порад не потребуєш?
- Мамо!,-Він знову взяв її під руку,
- Матусю, я вдячний тобі за коханнячко, за піклування. Ти ж мене викохала, як утя на воді, та людям – не собі.
Вона перебила його,
- Ну, досить, досить, знаю начитаний!
Олег знервовано ,
- Я вже дорослий, он в під`їзді, мене діти дядьком називають. Ну не будь така холодна, як айсберг! Ти ж добра душа, чи в твоєму серці не залишилось тепла?
І вже засміявшись, тихо,
- Чуєш мамо, пригадав казку « Сніжна королева ». Не думаю,що ти такою стала.
Запала тиша… Мати задумано подивилася на нього змовчала.
Вони підходили до свого будинку, на мить призупинила його,
- Ну от, ти кажеш дорослий, а розмови дитячі. Ну і знайшов з чим та з ким мене порівняти, то я айсберг, то сніжна королева.
Довго сперечатися з мамою ненасмілився, не таке має виховання. Ніжно взяв її за плечі,
- Добре мамо, тільки не нервуйся, більше ніяких розмов на цю тему.
Новий день, як ковток свіжого повітря. Олег після роботи, в надії, що поговорить з Ольгою, йшов з мамою в лікарню. По стежці, з дерев попід ноги облітає листя. Вітер загравав з ним, то підносив вверх, то вертів й воно декілька раз покрутившись, прилягало до землі. На небо наче хтось накинув сіру хустку - все затягнуте хмарами. Почав накрати дощ, Олег відразу з пакета витягнув парасолю,
- Ось так краще мамо!
Більше ні слова за Олю, ні вона, ні він. Адже вчора ввечері бачив, як вона довго не могла заснути, все охала й ахала, пила ліки.
Біля самого входу в будівлю лікарні, пустився сильний дощ. Мати трохи незадоволено,
- Ого дощ , як злива! Ще й вітер зривається, похолодало, тобі прийдеться тут мене почекати.
Під дверима відділення стояла чорнява жінка похилого віку, коли вони наблизилися, емоційно запитала,
- Ви теж до лікаря?
- Ні ми на крапельницю,-- віразу відповів Олег.
За дверима лунали жіночі голоси, різко відчинилися двері.
Він вперше побачив Олю без головного убору, біляве волосся ледь торкалося плечей. Світло - коричнева курточка їй дуже пасувала. Коричневі брюки підкреслили струнку, витончену фігуру. Зніяковіло закліпав очима, за мить, обличчя розпливлося в усмішці. Звівши тоненькі брови, вона повела очами і ледь посміхнувшись привіталася. І відразу ж звернулася до Марини,
- Все що треба, я списала , тож я пішла. До побачення!
Олег задоволено потер руки. Мати теж задоволено поглянула на дівчину. В думках втішалася, йди - йди, менше будеш мелькати перед очима, менше розмов буде про тебе. Й поспіхом прослизнула в відділення, швидко зачинила за собою двері.
Олег полегшено перевів подих. З сяючими очима, як хлопчисько, наче перелітав через дві сходинки, догнав її,
- Олю там дощ, а ви без парасольки,
Вона мило посміхнулася,
- Та в мене ж куртка з капюшоном, чи не бачите.
Злегка почервонівший, сміливо взяв її під руку,
- Думаю так краще, чи ви проти?
Дівчина все ж накинула капюшон,
- Та ні…. удвох веселіше, а ви що тут недалечко живите ?
- П`ятнадцять хвилин ходу, якщо йти швидко. Але тут така справа, я хочу вас запросити до кав`ярні. В таку осінню погоду не завадить зігрітися. Чи ви поспішаєте?
У відповідь, тихо,
- Ні, вдома нікого.... Мама й тато на роботі, вони на залізниці в ПЧ працюють. Мама позмінно, а тато нині на виїзді з бригадою.
О, скільки відразу інформації, мелькнула думка, значить сьогодні мій день.
В кав`ярні людно, в кутку, єдиний вільний столик на двох був їхнім. Вони захоплено смакували каву з морозивом, спілкувалися близько двох годин. При розмові Оля слухала його доволі уважно, не перебивала. В голосі відчула хвилювання і чомусь сама,час від часу, хвилювалася. А він вкотре ловив її погляд, в очах шукав зірницю. Час швидко пролетів... Вона наполягла, щоб не проводжав додому, а йшов в лікарню за мамою. Обмінялися номерами телефонів, ото радість, він був на сьомому небі від щастя.
Сьогодні останній день, як Олег йшов з мамою до лікарні. Й словом не нагадував їй про Олю. Вона ж тішилася; ну от і добре, здається минулося захоплення. Та не знала, що вчора, лише сказав їй, що пішов до бібліотеки в читальний зал, насправді ж, поспішав на побачення.
Вони зустрілися біля кав`ярні…
В цей вечір, він все дізнався про неї. Їй минуло двадцять шість років, два роки назад був сільський хлопець, мали одружитися, але поїхав до Москви. Й відтоді, » Так і з кінцями», як висловилася вона.Та то нічого, майнула думка, я теж не без гріха.
Пройшов час… Олег два рази на тиждень, потай від матері, зустрічався з Олею. Вже й познайомився з її батьками, інколи ввечері чаював разом з ними.
Та все таємне колись стає явним... Одного вечора мати помітила, як він в прихожій кімнаті затримався біля дзеркала, посміхався, кропився парфумами. Підійшла до нього,
- Синку, а чи часом не на побачення ти йдеш? Хто вона?
Його очі засяяли щастям,
- Йду мамо, побачення з Ольгою. Хочеш ти цього, чи не хочеш, але мій вибір маєш прийняти. Думаю, ти ж не в захваті будеш, якщо залишишся сама в трикімнатній квартирі. Я ж маю право на особисте життя. Чи в неї будемо жити, чи знімемо квартиру на визначений термін.
Вона ледь зблідла
- Не поспішай, зваж всі за і проти, це життя.
- Я закохався мамо і вже все зважив. Познайомився з її батьками, працьовиті, щирі, добрі люди, тепло приняли мене. На Новий рік хотів до нас Олю запросити, в надії отримати від тебе благословення.
Вона повільно присіла на крісло,
- Ти поспішаєш сину, ще…
Не дав їй договорити,
- Ми з тобою не один раз розмовляли на цю тему. Подумай добре мамо. Невже твого тепла не стане для нас з нею в цій квартирі?
Й різко розвернувся,
- Я пішов, прийду пізно.
Минали дні… Не спиться матері і не лежиться. Її думка жахнулася до дальшої перспективи його життя. Щодня в магазинах все дорожчає, як можна змиритися, жити з такою малою зарплатою. Ну навіть, як він і займеться репетиторством, що ті копійки.
Олег з Ольгою все частіше разом проводили вільний час. Прогулянки по сніжному парку, поцілунки під місячним сяйвом, розмови про майбуття, вселяли надію, що будуть разом.
Вже вдома, в ліжку, часто згадував її очі. Фантазував про спокусливу ніч, в думках цілував і засинав.
Напевно, давно б запропонував разом жити, але ж це приклад для інших. У вчителя велика місія на землі, він має бути взірцем, для наслідування з боку дітей.
За тиждень до Нового року Олег таки придбав каблучку для заручин, хоча брав сумнів, що без серйозної розмови з мамою не обійдеться. Але в новорічну ніч хотів їй освідчитися, запропонувати руку й серце.
Під вечір сипав невеликий сніг… вони заходили в парк, немов потрапили в зимову казку. У царство кучугур, сонних дерев, припудрених пишних ялинок, на центральну алею з оригінальними ліхтарями. Їх світло розсівалося навкруги, все виблискувало, іскрилося, переливалося сріблом.
Олег обережно підтримував Олю під руку, щоб часом не послизнулася, не втратила рівновагу. Вона, посміхаючись, задерла голову догори, намагалася розгледіти новорічну ялинку. Пишна, прикрашена іграшками, під сніжинками, немов у шовковій білій вуалі, крутилася, сяяла, переливалася від різнокольорових гірлянд. Сніг іскрився, сліпив очі, вона закривала їх і тулилася до нього, зваблювала до поцілунку. Її ніжні обійми, відчуття щирості й тепла вселяли надію - вони кохають один одного.
Провівши її додому повертався, розмірковував. Це ж треба, яка доля.... піти з мамою в лікарню і там зустріти своє кохання. Мабуть не завжди від людини все залежить, але хто знає.
До нового року залишилося два дні. Олег вже одягнений, з пакунком куплених ялинкових іграшок, збирався до Олі, гукнув,
- Мамо! Я йду, напевно прийду пізно, адже буду наряджати ялинку. Вона поспішила до нього й розставивши руки перед ним, голосно,
- Ти присядь на хвилинку.
Здивувався, але присів на стілець, побачивши, що дуже розхвилювалася, запропонував,
-Ти теж присядь, не поспішай мамо, я маю час….
Округлені очі, ніби дивиться в нікуди, мати продовжила,
- Я тут довго думала про твоє майбутнє.Ти назвав мене айсбергом. Нехай і так… Але в мене ж є душа, материнська любов і мрія. Відчуваю, що вже зрушилася з місця й мабуть скоро зовсім розтану. Та поки живу, пливатиму, як по океану та вже з твоєю течією. Ти ж моя надія і опора.
На очах забриніли сльози, повільно котилися по щоках,
-Синку, я приймаю твій вибір. На Новий рік запроси Олю до нас. Моя мрія бачити тебе здоровим, життєрадісним і щасливим.
15.10.2020р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892801
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.10.2020
автор: Ніна Незламна