Доросла, але стильно вбрана мати поспішала до школи. Швидко перебираючи ногами по мокрій від дощу алейці, вона час від часу обризкувала свої тонкі, безрозмірні колготки. Ще й ці високі каблуки-шпильки іноді застрягли у м'який грунт між старою плиточкою алеї:
- Та щоб його де. - невдоволено обурилась жінка, але зустрівши свою колишню сусідку, мило усміхнулася - Привіт! - і поправила свій модний піджак.
О! Привіт! - заклопотано відповіла сусідка, мов грибочок ховаючись під парасолькою - У вас теж батьківські збори?
- Та ні. Хочу дещо уточнити сприводу Останнього дзвінка. Випускний же клас! - гордо промовила мати, збрехавши.
- Зрозуміло. Нам до цих клопотів ще далеко. Ще вчитись і вчитись. Ой, вибач! - перепросила сусідка, ненароком своїми кросівками ступивши у калюжу і забризкавши цим і так вже мокрі туфлі співбесідниці.
- Та нічого. Це натуральна шкіра. Витримають.
А просебе подумала: "Незграбна."
- Бувай! Мені сюди, на перший поверх. Ось клас. Зразу перші двері. - попрощалась сусідка, складаючи парасольку і стираючи зі своїх джинсів бризки болота.
- Щасливо! - мило усміхнулась мати старшокласниці, додавши подумки - вбралася б пристойніше. Батьківські збори як не як.
Зайшовши до класу, мати побачила свою мовчазну дочку, заплакану її однокласницю і зосереджену класного керівника, що тримала у руках розбитий мобільний. Всі інші учні вже розійшлись по домівках. Жінка з ходу напалась на свою дитину:
- Ну що, догралась?! Доброго дня! - кивнула вона викладачу.
- Доброго...
- Будеш сама відкупляти дитині мобільний. Де хочеш гроші бери! Хоч і свій телефон їй віддай. - продовжувала мати вичитувати свою доньку.
- Не потрібний мені її телефон - промовила заплакана однокласниця. Мені мій, але цілий треба.
- Ми вирішимо цю проблему. - відповіла мати винуватиці, трохи вгамувавши злість.
- Проблема ще й в тому як саме розбився цей телефон. - втрутилась викладач - Ваша донька зумисне жбурнула його об підлогу, з усієї сили. Вихопила з Таніних рук, ось так, і кинула. - показала вчитель - Я сама все бачила.
- Вона мене просто збісила. - озвалась нарешті донька жінки - Я її просила аби вона припинила мене дражнити. А вона все підсміювалась і підсміювалась. Стоїть, переписується по мобільному і мене обзиває! - виправдовувалася дівчина.
- Я не обзивалась. - стала заперечувати постраждала - Я правду сказала...І якби там що, ти не мала ніякого права навмисно розбивати мій телефон. Це моя власна річ.
- Я ненавмисно. Ти мені допекла. - спокійно промовила винуватиця, непорушно стоячи біля дошки, навхрест заклавши руку за руку.
- Не відгаркуйся, а краще вибачся! - гримнула мати.
- Не буду.
- Швидко попроси вибачення! - мати взяла у руки розбитий пристрій і стала його розглядати - Новинка. Дорогий?
- Так, мені тато на день Народження подарив. За місяць до того, як його збила машина. Він ще й досі не відновив здоров'я. Всі гроші у нас зараз ідуть йому на реабілітацію. - і потерпіла знову заплакала - То ж відкупляйте мені телефон.
- Не хвилюйся. Все буде добре. - класний керівник почала заспокоювати дівчину.
- Чуєш, що ти накоїла? Не бачити тобі тепер а ні випускного вечора, а ні вечірньої сукні. -- мати знову почала вичитувати дочку.
- Подумаєш...- холодно відповіла дочка. Від тебе хіба дочекаєшся чогось доброго?
- Тобто? - не витримала мати - А цей твій весь модний одяг, всі ці сережки, золоті браслети, гаджети?...Ремонт онде який шикарний ми нещодавно зробили у твоїй кімнаті. Це хто тобі дав? Невже за твої гроші, яких ти ще а ні копійки сама не заробила? Невдячна! Інші діти у секонхенді ходять і батькам грубого слова не скажуть, а ти...
Вибачте за цю сцену - звернулась мати до викладача - Просто нервів вже не вистачає терпіти всі її витівки... Невдячна. Вдома ще поговоримо.
Несподівано донька зірвалася з місця:
- Я невдячна?! Чому ж? Дякую Вам, мамо! - демонстративно додолу вклонилась дівчина - Дякую за все! Дякую за те, що ти ніколи не намагалась мене зрозуміти. Та що там, ти навіть ніколи мене не чула. Тобі байдуже до моїх думок, до моєї точки зору. Головне - що люди скажуть. Ти навіть тоді чужим повірила, коли мене оббрехали, що це я ту полуницю потолочила, на грядці у сусідів. Пам'ятаєш, років вісім назад? А потім виявилось, що це не я. Ти мені ніколи не вірила.
Та й тобі на мої почуття було начхати. Згадай як ти сварилась на мене тоді, коли я в хаті не прибрала. І навіть не спитала чому. Не поцікавилась, що можливо у мене проблеми якісь свої...А я тоді проплакала цілий день, їсти нічого не хотіла, бо Сашко мене покинув. Ти навіть не знаєш цього. Але тобі що. Я ж для тебе просто дитина, наче лялька твоя, що не повинна ні слова проти сказати. Котра має право відчувати і думати тільки те, що ти вважаєш за потрібне. Котра може закохуватись тільки в того, кого ти схвалила. А я, доречі, особистість, яка не є, але особистість!
Дякую Вам, мамо - дівчина знову низько вклонилась - дякую за шмотки, за ремонт. Хоча, всеодно це все для людей аби вони думали що ми супер сім'я. Швидше б закінчити цю школу - і здому. .
Й дівчина вибігла з класу, гримнувши дверима.
- Вибачайте за сцену. - зніяковіло промовила мати викладачеві. І звернулась до доньченої однокласниці - Я, надіюсь, все це не вийде за межі цих стін? Ну...ми ж усі вже дорослі люди. Телефон відкуплю, який скажеш. Навіть кращий.
Ще раз прошу вибачення. До побачення.
Мати спустилась на перший поверх. Її ображена донька стояла надворі, біля самого входу, і не ховаючись, палива цигарку. "От гадина." - прошепотіла жінка.
Та її стурбованість перебив знайомий голос колишньої сусідки, що донісся з привідчинених дверей класного кабінету:
- Вибачайте. Мушу бігти. Мені на зміну у лікарню. Чергую сьогодні.
- Так, так, розумію. - відповів старший голос - Попрошу тільки аби Ви проконтролювали щоб Денис добре підготувався до самостійної роботи з математики. Бо минулий раз слабенько, слабенько. - чітко доносилось з класу через ехо порожніх коридорів.
- Постараємось, якщо вдасться. Ви ж бачите, що мій син більше схильний до гуманітарних наук. - лунав голос сусідки - Аби діти нам лише здорові були! До побачення.
Мати старшокласниці уповільнила ходу, не бажаючи знову зустрітись з колишньою сусідкою. А та швиденько пройшлась коридором і легко, наче пташка, випорхнула в дощ, ховаючись під парасолькою, що навіть не встигла помітити заплакані очі знайомої старшокласниці, яка ногою топтала недопалок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893200
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.10.2020
автор: Оксана Бугрим