Він боявся вкотре повести себе неприродно. Так, боявся саме цього. Не боявся бути ув’язненим, жорстоко побитим, не боявся загинути. Знав, що буде далі ...
Вже навіть не виникало бажання рахувати, вкотре це все відбувається з ним. Але боявся саме неприродності, жорсткості чи навіть жорстокості внаслідок цієї неприродності.
Боявся завдати болю іншим. Не фізичного болю. Так вже було не раз, коли не помічав, як виявлялось, своїх власних дітей, оминав увагою батьків, перетворював у ніщо щире кохання. Завдавати болю було для нього найгіршим.
Це сталося зовсім несподівано. Він звичайно знав про існування такої теоретичної можливості. Але коли це все почало відбуватися насправді, Андрій, а саме так звали цього чоловіка, просто розгубився.
Ось і зараз після неймовірного бажання зникнути і чергової круговерті чужих почуттів Андрій раптом опинився за столиком у товаристві молодої жінки. Жінку звали Авророю. Вона саме пильно дивилася йому в очі і намагалася щось відповісти. Відповісти мабуть потрібно було різко і Андрій вже приготувався почути щось жахливе і неприємне. Але … мабуть вираз його очей заставив її передумати. Що можна було побачити в його очах? Переляк від чергового перевтілення, страх не опинитися вчергове у в’язниці чи біля ліжка помираючого … А, можливо, раптове захоплення цими величезними карими очима, яких йому не доводилося зустріти в жодному з його попередніх двох чи трьох тисячах паралельних світів.
- Я тебе ще раз просто благаю. Це будинок моїх батьків. Це те найкраще, що живе у моєму серці. Не руйнуй його. Як би тобі не хотілось розізлити мене чи помститися мені. Якщо у тобі ще залишилося хоч щось від тієї молодої людини, яку я знала раніше …
Андрій намагався вже призвичаєним до таких віражів мозком оцінити свою роль і свій не надто привабливий, як знову виявилося, статус. Він наче у темній кімнаті намагався віднайти швидке та потрібне рішення.
- Що ж ти допустила тоді, що я маю сьогодні можливість його зруйнувати?
- Ти чудово знаєш, що будинок став заставою кредиту, необхідного для лікування мого брата. Ти чудово знаєш, що навіть цей кредит виявився недостатнім. І це штовхнуло мене в твої обійми. Як виявилося, в твою темряву. Я не знала, яким життям ти живеш. Але моїй сім’ї потрібна була моя допомога. І ... я вірила у те, що ти насправді інший.
- І що ж тобі не сподобалося у моєму способі життя?
- Я навіть не можу посміхнутися на твій відверто нікчемний жарт. Продавати дітям наркотики – це ти називаєш успішним бізнесом?! Усі ці притони, згаслі від горя батьки, понівечені тисячі доль. О ... Я ще й почула про мерське крісло учора. Як би тобі згодилася молода і приваблива дружина!?
Андрій поступово починав розуміти, наскільки важко буде цього разу. Зрозуміло, що будинок – це найменша проблема. Босом дрібної наркомафії він ще не був жодного разу. Та ще й з політичними амбіціями.
- Послухайте мене, чарівна дівчино. Будинок ваш я не збираюся руйнувати. Більше того, я зроблю все, щоб повернути його вам. Мені дуже прикро дізнатися про долю вашого брата та батьків. Це поки що все, що я можу сказати. А зараз я мушу покинути вас, оскільки, як мені здається, у мене є невирішені проблеми.
[i]Якщо очі можуть стати неймовірно великими, то це, мабуть, був саме цей випадок. В них було все: здивування, вдячність, ще раз здивування, очікування чогось неймовірного. Саме звертання «чарівна дівчино» від ідеалу грубощів та хамства мабуть вартувало тижневого здивування.
Андрій рвучко піднявся з крісла і рушив до виходу. [/i]
…
Минув рік. Після вивчення свого теперішнього життя Андрій крок за кроком перейшов до його руйнування. За цей час він жодного разу більше не говорив з Авророю. Йому вдалося виконати свою обіцянку щодо будинку, чим він навряд чи вразив своє оточення. Це все сприймалося як багатий подарунок колишній нареченій, а може й майбутній. Але весь час він відчував, що хтось пильно стежить за кожним його кроком. У нього не було сумніву, що це все ті ж величезні знайомі йому карі очі.
Поступово у нього з’явилися нові друзі. І це вже були люди зовсім іншого ґатунку. Мало не кожної ночі палали підпільні лабораторії, руйнувалися притони, хтось скидав поліції наче вклеєних у нормальне життя любителів швидких грошей.
Після фактичного колапсу цього мізерного світу Андрій сидів на лавці в осінньому парку і любувався здобутим хоча б ненадовго спокоєм. Раптом до нього підсіли. Новопризначений начальник поліції зі своїм помічником теж не надто поспішали переходити до розмови. Здавалося, що усім було і так все ясно.
Першим озвався старий інспектор.
- Я знаю, що своїм призначенням у це місто завдячую вам. Я знаю, що більшість зробленого – справа ваших особистих рук. Я не можу лише зрозуміти: чому? Чому ви це зробили? Як настільки нікчемна людина, яку я вивчив досконало з цих паперів, змогла настільки змінитися буквально за один день. Я навіть знаю, що ви не залишили собі жодного гроша на жодному рахунку.
- Я не знаю, що вам відповісти. Кожна моя відповідь, чи правдива чи видумана, навряд чи вас задовольнить. У першу ви не повірите, друга вам не потрібна. Ви лише подивіться на цю чудову осінь … Мені так рідко вдавалося її побачити. А як багато було у мене цих осеней?!
- Мені теж. Я радий зустрічі з вами. Я думаю, що найкраще, що я можу зробити для вас, це знищити усі ці документи. Усі ці свідчення минулого.
- Дякую вам, інспекторе. На щастя, я не маю з цим нічого спільного.
- Здогадуюся, пане Незнайомцю.
Ці двоє явно погодились, що Андрій є всього лиш двійником свого попередника. Ця версія видавалася розумною, обґрунтованою, підтвердженою тривалим спостереженням.
…..
- Авроро, я вибачаюсь за це раптове ранкове втручання, але чи не були б ви настільки люб’язні прогулятись зі мною хоча б недовго цим чудовим осіннім парком?
- Я готова йти з вами поруч все життя, якщо ви нарешті скажете мені, хто ж ви насправді, дорогий незнайомцю …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893774
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.11.2020
автор: Дружня рука