Яка ж ти невмолима доле? Чому? Знову і знову …. Зовсім чужі люди, нові випробовування … А може це запитання: чи можуть люди бути чужими одним одному ?!
За що? Авроро …. Вже майже рік. Лише одного разу наче пролетіли знайомі очі. Це було давно, у рідному Львові. А може здалося? Може, сам собі придумав? Удавав із себе Теслу. Наробив шуму у рідному місті на славу. Тепер хай спробують пояснити, чому саме у Львові з’явився перший електромобіль, а не десь у Детройті чи Берліні … Скільки часу пройшло, а так і не втратив свого дещо несерйозного локального патріотизму.
Андрій відчував, що втрачає свою впевненість, свою віру. В те, що колись повернеться і саму туди, де його Аврора. Чи все ще його Аврора? Яким є її теперішнє життя? Він навіть не здогадувався, який подарунок неумисне залишив дівчині …
Потрібно було рятувати свою незахищену свідомість. Його рішення видавалось спочатку комічним, але зрештою прийнятним. Останні десять перевтілень у вільний від цієї неймовірної гонитви час Андрій вчився будувати роботів. Так, він вирішив створити андроїда Аврору. Хоча б на кілька митей якоїсь однієї з цих дивних пригод. Він мріяв її просто бачити, чути, розмовляти з нею.
Обставини сталися якнайкраще. Його закинуло у неймовірне майбутнє. Ви собі лише уявіть 3020 рік. Людина, створивши роботів, тепер намагається їх будь – що знищити. Але ж це не так просто. Вона сама уже наполовину робот. Усеможливі чіпи, додаткова пам’ять, засоби для роботи у хмарі, датчик стану здоров’я, інструменти комунікації з дітьми, … Це все було схоже на якусь неймовірну навалу. Але це лише для Андрія. Для людини з далекого 2020 року. Його попередник почувався у цьому абсолютно природно і це підтверджував його високий суспільний статус і навіть якась надмірна свобода у використанні часу та у пересуванні.
Ідучи по вулиці, Андрій бачив не людські обличчя, а таблички з даними, показники, діаграми, графіки. Це ставало набридливим, нестерпним, іноді жахливим. Де ж тут шукати її очі?!
Не дивно, що людина захотіла повернутися у минуле. Людина захотіла знищити андроїдів. Але чим було це начебто загрозливе створіння сьогодні? Андроїд, що сидів поруч з Андрієм, візуально нічим не відрізнявся від Аврори. Гарне жіноче обличчя, красиві форми тіла, вчасні жарти та посмішки, обґрунтоване обурення чи захоплення. Андроїд любила музику, вірші, гарне кіно … У неї виробилось своє відчуття прекрасного. Так, це була переважно гармонія, пропорційність. Але захоплення давніми століттями виробило у ній терпимість до нестандартності, несподіваності, незвичності, неординарності. Андрій іноді дивувався: «Твоє сприйняття мені видається кращим за людське» … Ні, це не була Аврора. У чому різниця? Це просто не була його Аврора. Це була інша жінка. Але все ж таки жінка.
………..
Люди вирішили знищити андроїдів. Андроїди стали незрозумілими. Вони не ображали, не обманювали, вони поважали інших і не займалися крутійством. Вони саджали дерева … і це все налякало. Людина налякалася, що вона стала гіршою, що вона програла конкуренцію цій дивній істоті.
Його нову Аврору хотіли знищити, припинити її існування, позбавити його пам’яті про ту, справжню. Змінити це не видавалося можливим. Потрібні були надзвичайні аргументи, але їх не було. Вони почали ховатися. На щастя, зовні вирізнити Аврору серед людського гурту було неможливо.
Але все це лише до першого контакту з лікарем. А це невідворотно. Усі, хто уникав такого контакту, миттєво вирізнялися спеціальними машинами. Таким став цей гіркий світ.
……………………….
Аврора відчула себе у дещо дивному тілі. Це не було людське тіло. Це був наче рідкий метал, що наповнював її несподіваною гнучкістю та витривалістю, але водночас якоюсь байдужістю. Так, людина звикла берегти своє тіло, знаючи про його слабкість. Тут все було по іншому. Саме це відчуття незручності спричинило подальшу трансформацію. Тіло андроїда дуже швидко ставало звичним для Аврори.
Вона повернулась на знайомий голос. У кімнату входив її Андрій. Троє міцних охоронців з паралізуючою зброєю міцно стискали його руки. Ще двоє кинулось до Аврори. Один не зупиняючись вдарив її щосили ножем по руці. З руки бризнула кров.
Такого фіналу цього дійства, здавалось, не сподівався ніхто. Це було наругою над людиною. Поліцейському загрожувало пожиттєве ув’язнення. Якщо звичайно, дівчина б не погодилась визнати, що це сталося випадково і з її вини.
Але Аврора не погодилась.
Будь – хто , хто має почуття, заслуговує на життя.
Будь – хто, що чинить добро, заслуговує на життя.
Перша жінка – андроїд, що стала людиною, обвинуватила у суді людство у негідній поведінці.
- Людино, чому ти вирішила, що ти маєш право вирішувати. Спочатку ти вирішила, що твій родич з чорним кольором шкіри має бути рабом. Потім ти вирішила, що можеш прогнати корінні народи з цілого континенту і назвати цю землю своєю. Потім ти вирішила, що все на цій планеті продається, і скупила найкращі землі, надра, воду, чисте повітря … Потім ти прийшла на інші планети Сонячної системи і перетворила їх на звалища. Потім ти налякалась, що за все це доведеться нести покарання і почала знищувати будь-що, що виглядало для тебе незрозумілим та нетрадиційним, що могло стати загрозою у майбутньому.
Дякуючи Аврориній трансформації, а саме здатності андроїда стати людиною необхідний аргумент було знайдено.
Світ було змінено. І мабуть світ, у якому стало менше насильства, змінено на краще.
………………………………
Весь час Аврора відчувала на собі погляд. Це був погляд гордості, радості, захоплення. Так чоловіки іноді дивляться на своїх дружин чи батьки на своїх дітей.
- Авроро, ти змінилася. Ти стала дорослішою, сильнішою. Але це ти … І я знаю, що відрізняє тебе від усіх інших. Ти все робиш з любові. Не з необхідності, не з обов’язку, не з примусу.
- Андрію, що б з нами далі не сталося, знай, що я знову шукатиму тебе. І не зупинюся,поки знову не знайду. Світи змінюються, розлітаються в різні боки, а ліхтарі наших душ постійно поряд. Їх не розлучити.
Це були останні миті їх спільного перебування у цьому вимірі, у цей час. Невмолимий механізм змін стрімко помчав назад. У час без роботів, без сенсу, без науки.
Аврора пробудилась від сильного болю в усіх м’язах тіла. Її тіло було міцно прив’язаним до стовпа. Під ногами готували велике вогнище. Інквізитор у чорній рясі торохтів щось схоже на молитву, навіть не озираючись в її бік …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=893907
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.11.2020
автор: Дружня рука