Вчора босоніж ішла, в ноги врізалась стерня.
Ніби щетина з землі виростала стогоном,
що уявляла себе плодоносним пагоном:
сильним, упертим, як не топчи — нескореним.
І стоголосо, неначе з самого дна,
росами вмила самотньо свої покоси.
Мов із коріння озвалась у дивний спосіб:
«Я вже колишня, бо зрізали мої коси.
Ще ніби й тут, та для світу уже, мов відсутня.
Нині – теперішня. Хтозна, чи завтра майбутня?
Люди, живіть, допоки і вас не скосять,
не покладуть у холодні глибокі стоси.
Просто живіть. Байдуже ваші шати.
Серце до серця. Впивайтесь вустами в уста.
Вам, як мені, надважливим є, щоб проростати.
Вся метушня, крім любові, така пуста».
Вчора стерня аж до крові колола п’яти,
мов розсікала затоптаний нами час.
Серед причасть отих сил не було змовчати:
«Скошена, стоптана, стерта, але могутня.
Ні, не колишня, повіки одвічно присутня —
в стеблах теперішня, у насінинах — майбутня».
Вчора мені, як ніколи, хотілось прощати
щедрим дарунком, наче медовий спас.
Просто прощати, кохати, кохатись, кричати…
Не відкладати. Завтра не буде нас.
© Ольга Береза
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894165
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.11.2020
автор: Ольга Береза