Ми як зазвичай сиділи в ньюз-румі й розмовляли про свої медійні штучки. Хтось сміявся із псевдо-новин, хтось був шокований статистикою від Bloomberg, хтось писав сюжет, а хтось – кілька дівчат – розмовляли про сумне. Сумне не тому, що десь на Херсонщині в автокатастрофі загинуло кілька осіб, не тому, що у Києві скоїв самогубство 14-річний хлопчак і не тому, що десь хтось страждає від голоду і невиліковних хвороб. Безумовно, ми щодня стикаємося із такими темами, коли займаємося наповненням плей-листа, проте сьогодні було якось не так… Усі присутні раптом оніміли від почутих від колеги відомостей щодо кількості журналістів, які щороку гинуть через свою професійну діяльність. Ми, молоді й не надто досвідчені у сфері ЗМІ дівчатка, одразу почали запитувати у старших, що ж чи хто є головним ворогом медійників і чому вже ми зазнаємо такого утиску в сучасному суспільстві. Проте у відповідь ми лише почули ті самі запитання, що хвилину тому ставили самі. За словами продюсера Тараса, ми повинні самі знайти відповідь на те, що так цікавить.
Ми довго думали і виникнуло багато ідей та варіантів. Так, одні вважають, що ворогами масмедійників є суспільство, хтось ними вважає політиків, хтось журналістів-конкурентів, а я гадаю, що нашими ворогами є ніхто інший як ми самі. А чому я навіть можу пояснити (все ж це моя думка). Із конкретних прикладів буду наводити співробітників ЗМІ, які загинули в роки вже мого життя. Отже, першочергово хочу згадати В’ячеслава Чорновола, який у складні, переломні для України часи, виступав за наш народ і його права та свободи. Гадаєте аварія, у якій він загинув і справді була чистою випадковістю? Я так не думаю, адже за висловлювання журналіста, за його позицію й спосіб життя він поплатився найдорогоціннішим. А от взяти, до прикладу, Георгія Гонгадзе. Український медіа-працівник грузинського походження, що заснував платформу «Українська правда» й усіляко намагався детально висвітлювати інформацію про корупцію серед високопосадовців. Чи не проти нього почали виступати чинний тоді Президент України Леонід Кучма і 9-й голова Верховної Ради Володимир Литвин? Чи не цьому журналістові хотіли «заткнути пельку» і чи не Гонгадзе спочатку зник, а потім був знайденим без голови біля Таращі – своєї батьківщини? Більше слів доречних я не підберу. Ще одним прикладом того, що журналісти самі собі шкодять, є Володимир Єфремов, який ліз всюди і навіть мав свідчити у справі Лазаренка, через що його постійно переслідували. Не може бути такого, що людина, яка постійно перед далекими поїздками перевіряє авто на СТО просто взяла й випадково зіткнулася із вантажівкою на майже вільній дорозі. Небажаним у політиці став і Василь Климентьєв, який свого часу висвітлював проблему незаконного збагачення чиновників, а з часом безвісти зник. Останнім найгучнішим стало вбивство Павла Шеремета, який також не полишав сподівань на те, що його програми про викривання корупційних схем все ж щось змінять у сучасній Україні.
Та чи потрібно наводити ще якісь приклади? Чи варто доказувати мою власну правоту? У тому немає сенсу, адже мені як початківцю в голові крутить лише одне – не берися за те, що може зашкодити тобі. Наша сучасна держава не готова до правди, до викривання чогось брудного й змін до кращого, тому зараз як ніколи журналістська діяльність перебуває під прицілом. І наша свобода – свобода слова – своєю вартістю може сягнути життя.
Чи не кожен з колективу погодився з моїми аргументами, проте і кожен із колег зміг навести аргументи того, чому ми – журналісти – повинні якісніше працювати й виводити чини на чисту воду. Але про це ми поговоримо іншим разом…
[i]P.S.: спогади із минулого.[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894261
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.11.2020
автор: Yuliia Opanasiuk-Borovska