Гарна в полечку калина, ніби біля хати.
Задивилася дівчина та й стала питати:
«Скажи мені, калинонько, чом віти схиляєш?
А чи важко їх тримати, а чи смуток маєш?»
Відказала калинонька: « Віти нахиляю,
бо у серденьку журбу я дуже тяжку маю.
А журба та, дівчинонько, ятрить мою душу,
забирає мою силу, то ж хилитись мушу.
Молоденький біля мене ріс кленок у полі,
думала, що поєднаєм ми з ним свої долі.
Та зламав вітер зрадливий… доле ж моя бідна.
Не зарадиш тепер болю, дівчинонько рідна.»
Не питала ні про що більш калину дівчина,
обнімала її ніжно, голівку схилила.
Обнімала калиноньку дівчинонька мила…
та про щось вона у Бога щиро так просила.
Гарна в полечку калина, ґронечка рясненькі,
біля неї дівчинонька й козак молоденький.
Обнімає козаченько свою дівчиноньку,
задивляються обоє на ту калиноньку.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894302
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.11.2020
автор: Надія Башинська