Був колись голодний рік,
і досяг той голод пік...
Що робити і як жити,
і як голод цей терпіти...
Думали усі селяни,
щоб їх дітки не сконали,
та й рішили всіх батьків,
завезти в глибокий рів...
Так рішили, та й зробили,
вивезли і всіх зарили,
у отой глибокий рів,
всіх своїх старих батьків...
Лиш один був чоловік,
що зробить так не схотів...
Заховав він батька в ямі,
так щоб люди і не знали...
Те що міг готовив їсти,
він ділив усе навпіл...
Їв і сам він, звісно, мало ,
та й батькові попадало...
Ось й весна прийшла чудова,
а що сіять невідомо...
Батько синові порадив,
щоби той зорав шляхи,
як зерно колись возили,-
на шлях щось там натрусило...
І дахи помолотити,
батько синові поміг...
І вродив у сина хліб,
здивувало це усіх...
Це селяни, як узнали,
чоловіка запитали,
як же він це догадався,
що зорать шляхи узявся...
"Та я сам не догадався,
а від батька все дізнався,
в кручу його не відвіз,
і кормив його,як міг..."
Й тоді люди зрозуміли,
що невірно поступили...
Тепер діткам наказали,
щоб батьків ті шанували...
Так у світі цім бувало,
що старих не шанували...
А без шани не життя,
і не буде майбуття...
То ж шануйтесь добрі люди,
тоді шана і вам буде...
Не такий і довгий вік,
щоб його ламать,як квіт!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=894570
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.11.2020
автор: геометрія