Яке це диво лавочки́,
На них які йдуть балачки́.
Сидять бабусі, гомоня́ть,
Про всіх усе вони дзвеня́ть.
Вони все знають навкруги́,
І в кого, й що там на душі.
Всім «перемиють кісточки́»,
Ці милі, добрі жіночки́.
«У телеві́зорі… О, Боже…
Там переда́ча. Як так мо́жна?́
…Що ж та мо́лодь виробля́є…
Що не можна так, не знає.»
«Чому вони за ручки ходя́ть?
Хоч вже дітей до школи водя́ть.
Чом гомоня́ть вони ласка́во?
Щось там не так. А що? Ціка́во!»
«Хтось за кордоном заробля́є,
Мамо́н грошей напевно ма́є.»
А чи це так? Ніхто не зна́є,
А завить в душу зазира́є.
«Ті вже он те зроби́ти вспі́ли.
Коли ж вони це так зумі́ли?»
«Та завагі́тніла. А та роди́ла.
А та дочку́ не угляді́ла.»
«А ті Ковідо́м захворі́ли,
Хоч дома дня́ми всі сиді́ли.»
«Той лікува́вся. Той поме́р.
Як будуть жи́ти там тепе́р?»
«А мо́лодь за́раз вже не та,
І ста́рших більш не поважа́…»
І свою молодість згада́ли,
І як свекру́сі догоджа́ли.
І кожна да́ма усе зна́є,
Розкаже те, чого й нема́є.
Про всіх там ходять балачки́.
Які ж чудові лавочки́.
Надія Гуржій
14,11,2020р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895027
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.11.2020
автор: Надія Гуржій(Свинар)