У замерзлих віях – сум сльоти.
Цей тягар нести мені несила:
Нашу мрію залишаєш ти –
Мов у сніга відбираєш крила.
Двері смутком-стогоном риплять,
Хоч немає в них на те причини.
Заметіль залишить болі втрат –
Тільки потім, знічено, спочине.
Я все йшла… німіючи з туги,
Опустились плечі у печалі,
На обличчі плакали сніги –
Є в коханні винні й постраждалі…
Сніг так швидко замітав сліди,
гаснули сльозами білі крики.
… Йшов у тій розраді назавжди
Той, хто серце полонив навіки…
Сніг самотній захищав мене.
Я шукала відповідь у нього:
- Ну скажи, коли все це мине?
І чому сумую до знемоги?
Сніг втішав: «Скінчиться цей двобій…
Зарубцюються і стихнуть рани…
Знов кохання забринить в тобі –
Невзаємне ж навесні… розтане.
(Переклад моєї ранньої російськомовної лірики: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871571.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895145
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.11.2020
автор: Білоозерянська Чайка