Подивилася в очі йому, але не винувато.
Конвульсивно стиснула долоні — і він зрозумів:
Береги обвалилися і замулився фарватер.
Народившись, одразу померли докори німі.
Соком-кров’ю стікала душа, як розчахнута гілка,
І безслідно назавжди зникала фантомом глибінь —
Та примарна глибінь, де насправді — загрозливо мілко,
Де з колишнього світла постала насуплена тінь.
Він понурився і, повернувшись, насліпо почовгав
У самотність сумну, зледенілу — як зранений стерх…
Намагатися марно звести хоч би щось із нічого,
Бо на голому камені навіть бур’ян не росте...
© Володимир Присяжнюк
21.11.2019
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896087
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 24.11.2020
автор: Володимир Присяжнюк