[i]« Унесенные ветром...»[/i]
Кіно
Четверо нас із семи дітвори –
щирі у вірі, наївні...
сіяли нас на узліссі вітри:
сестри мої у лихої «сестри»,
я ще живу в Україні.
Бігали ми по траві і росі
голі, голодні і босі...
вищу освіту отримали всі,
боргу немає... спасибі Русі,
що не втопила у Росі.
Двоє із нас відлетіли дітьми.
Кращої долі не треба –
ані тобі колосків, ні зими....
Братові не таланило з людьми,
волю отримав на небі.
Порозліталися ми – хто куди
поза союзні простори...
батько почив біля яру – один,
де в голодовку зариті діди,
мати – у горах над морем.
Старша тікала до Алма-Ати
з шахти – своєї могили,
гнана недолею в інші світи...
Клеїли тіло її з десяти,
доля на безліч побила.
А середульша гуляй-цілину
міряла аж до Уралу,
відвоювала «свій Крим» у війну,
любить за це «дороґую страну»,
і у Кремлі генерала.
Ну, а найменша матросом була,
то й подалася на море,
де і Земля ще і досі Мала
і не конає імперія зла,
перетираючи гори.
Я там бував, та і сліду ноги
не залишаю ординцям.
П’ю і жую наодинці...
Не додає мені пам’ять снаги:
друзі далекі – мої вороги,
а найрідніші – чужинці.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896699
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.11.2020
автор: I.Teрен