Перший день зими… сонячний ранок. У повітрі відчувається легенький морозець. Голі дерева й кущі.... і на клумбі жовті хризантеми, все покрите інеєм. Рита поспіхом пройшла біля клумби, але тут же на мить зупинилася, звернула увагу на жовті хризантеми. Чи забули про них, дивно, хай би у вазі потішили чиїсь очі, шкода бідолашних. При вході привітався охоронець. Вона у відповідь підняла руку,
- Доброго ранку! І зайшла в офіс.
Привітавшись з колегами, зняла з плечей в`язану червону шаль і демонстративно, любуючись нею, повісила на спинку свого стільчика. Округлилися очі, розчаровано позирала на всіх, чи сліпі, хай йому грець! Що то за робота в банківській сфері, весь час зайняті. Хоча б хтось один та щось сказав, сама ж зв`язала, ще й такими чудовими квітами. Знявши чорного кольору осіннє пальто, хихикнула. Але ніхто не звернув уваги. Вадим( програміст), майже прилип до манітора, водив очима, напевно, щось читав. Завідуючий офісом Володимир Іванович вже теж працював за комп`ютером,вводячи текст, щось бурчав про себе. Ой, такі всі зайняті, шкода Тетяни немає, у відпустці, якби вона була, то вже точно б розхвалила. А цим, як не ткнеш під ніс, то і не помітять.
Рита уважно подивилася на Вадима. Роїлися думки, два роки, майже щодня поруч,чому так і не зрозумів,що я тебе давно кохаю. Окрім усмішки нічого не подарував, навіть в день народження, лише кліпав очима і вручив букет. А потім, як пили шампанське, торкнулись келихи, лише сказав »За тебе!». Якби ж то знав, як я сохну за тобою, кожного ранку радію,коли зустрічаю на роботі.
Раптом Вадим відчинив кватирку,
- Щось сирістю несе, треба приміщення провітрити.
І знову занурився в комп’ютер.
Рита дивилася у вікно; злегка іскриться срібний іній на оголених гілках горобини, а червоно- оранжеві грона неначе в пуху. Красиво, добре,що морозець тримається. Дивно, вчорашній день й не віщував, що сьогодні буде такий славний день.Задивилася у синє небо… Пливли більші і менші пухнасті хмари, вони інколи доганяли одна одну, а іноді скупчувалися. Цікаво, адже надворі майже немає вітру, а туди вище, стрімко пливуть, як кораблі. Ледь посміхнулася, от би мені політати так, як хмари. А небо синє, як твої очі… На якусь мить прикрила свої балухаті сірі очі й уявила,що обійняла його і цілує.О,якби ті хмари сказали мені, чи зверне він на мене уваги, ну хоч коли небудь. Я чекатиму рік, два, три….
Думки, як вітер, не могла припустити, що в нього є кохана дівчина.Міркувала, то напевно доля,адже живемо в одному п`ятиповерховому будинку, тільки під`їзди різні. Майже кожного ранку бачила, як поспішав на роботу і як повертався. Потай, стежила за ним. А він навіть не припускав такого, немов десь літав.Байдужий до оточення, на якусь мить піднімає голову вище, здвиг плечима і йде далі. А на роботі по телефону ніколи ні з ким з дівчат не спілкувався, хіба що з мамою та сестрою.
Рита симпатична дівчина, русява, коротка зачіска їй дуже пасувала.Одне часто бентежило, що лікар попередив за комп*ютером треба працювати в окулярах. А вони часто не хотіли триматися на її кирпатому носику.
Вадим повернувся до неї,
-Ну ,що мала, ти ще не замерзла, може закрити кватирку?
Закривши кватирку,присів на свій стілець.
Це слово «мала» на неї діяло, як громовиця. І нащо рвати серце? Скільки раз, мабуть з мільйон,не менше, йому говорила, щоб так не називав. Терпець увірвався… Хай йому грець! Знервовано зняла окуляри, жбурнула в сторону, але не розрахувала, вони впали на підлогу.
Вадим здригнувся,
-Тю, це чого раптом?,
Відразу підняв окуляри,
- Добре, що не розбилися.
Прямим поглядом дивилася на нього, махнула рукою,
- Та не розрахувала, слизький стіл, тому і впали. Дякую!
Сказала і почервоніла. А очі , в них блиск і надія. Хотілося крикнути »,Зверни ще раз на мене увагу! Посміхнися… твій погляд, як ковток свіжого повітря для життя. Але він цього не помічав.
Запала тиша, знову всі занурилися в роботу.
Через години дві , Вадим вертівся на стільці, позирав на неї, на шефа. Рита ховала очі, розуміла чому, адже в цей час, завжди заварювала чай і кожен мав можливість насолодитися ним.
Та в неї не той настрій, бачила погляди, але вирішила дочекатися, щоб попросив. Та де ж тут, як закон підлості - невдача, Володимир Іванович, басистим голосом порушив тишу,
- Так… Рито, а де наш чай? Моя дружина спекла печиво, що даремно? Якщо я не помиляюся, сьогодні мій день пригощати.
Через декілька хвилин, в приміщенні запахло м`ятою, від кожної чашки гарячого чаю підіймалася пара. Тож не відмовить шефові, тут, як кажуть, нікуди не подінишся. Це добре, думала про себе, м`ята заспокоює. І тут же знову думки про нього. Бач… мовчав, гордість не дозволила попросити. Але ж окуляри підняв, вже й образа минулася, наче її й не було.
Знову всі займалися своїми справами. Рита дивилася на монітор, таблиці, рахунки, мишкою пересувала, але не помічала їх, знову підкралася думка. Отака тонка натура, свою чашку завжди побіжить помиє, а взяти інші не наважиться. Знає, що я мию свою і шефа. Чи то хоче показати свою незалежність, чи жаліє?! Але ж помічала, що йому подобалося коли приносила чашку чаю. Світліло обличчя, задоволено зморщив ніс, посміхався.
В обідній час усі поспішали в кав`ярню. Легкий обід підіймав настрій І трохи жвавіше спілкувалися. Але спілкувалися знов про роботу. Інколи Рита, себе і інших, про себе називала банківськими крисами. Які весь час вели тихий образ життя. Любили, щоб від роботи їх ніхто не відволік.
Робочий день добігав до кінця…. За вікном посутеніло…..На якусь мить її увагу привернув горобець, сів на підвіконня, зазирнув у вікно, за мить перелетів на грону горобини, охоче дзьобав ягоди і час від часу вертів головою. Вона поневолі посміхнулася й вголос,
-Ви бачили таку красу,кажуть полохливий горобець, але не побоявся подивитися до нас.
Шеф щось бурчав, зрозуміти було важко. Вадим повернувся й весело,
- Ти перевіряєш рахунки,чи любуєшся природою та , що за вікном коїться, кумедна… . Закінчився місяць, день - два треба про все прозвітувати.
- Я вже закінчую, не хвилюйся!
Знервовано, пальцями однієї руки постукала по столі й кліпнувши очима,
- А скажеш Вадиме, перший день зими, може разом підемо додому, прогуляємося, порадіємо першому інею, маленькими бурульками. Хоч сонце і світило, але не розтопило цю красу.
Він крутився на стільці, позирнув на шефа, але промовчав. Володимир Іванович цю розмову пропустив повз вуха, щось записував у блокнот.
До закінчення робочого дня залишилося хвилин п`ятнадцять. Рита вкотре позирала в його сторону.В душі запитувала, що нічого не скажеш?! Хоча б один єдиний вечір залишитися наодинці,торкнутися волосся, очей, губ. Шкода… Та все ж надіялася, відразу за ним вийде, підхопить під руку й скаже - я готова, йдем, погуляєм, адже перший день зими,свіже повітря нас підбадьорить.
Майже о вісімнадцятій годині, в двері постукав охоронець,
-Вадиме, вас просять вийти.
Очі Рити забігали, немов щось шукали, цікавість розпинала душу. Хто б це? Вона, саме в цей час,виключила свій комп`ютер, хотіла одягатися. Вадим зірвався з місця, на ходу одягав чорну шкіряну курточку,
- Бувайте! До завтра!
Володимир Іванович махнув рукою,
- Бувай! Я ще трохи попрацюю.
Тільки устигла поглянула в спину, як вітром здуло. До кого б це так поспішав?
Вона вже стояла в пальто, на плечах поправляла шаль, в душі мала бажання йти за ним, але щось зупинило. Підійшла до вікна.
Ліхтар добре освічував територію біля офісу. Вадим підбіг до якоїсь дівчини, обійнявши, чмокнув у щоку. Вона білявка , на зріст ледь нижча за нього, підхопила його під руку і вони попрямували по тротуару. Дивилася вслід, помічала, як він розмахував рукою, напевно їй щось розповідає. Чому не мені? Стиснуло в горлі, на вії забриніла сльоза. Легенько рукою гладила шаль, про себе тихо,- Марні надії… Чому мене не помітив? Як шкода… Чому нерозділене кохання? Як важко на душі.
01.12.2020р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897434
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.12.2020
автор: Ніна Незламна