Котила осінь колесо по колу,
прибравши липи, мов дівчат, в чільці.
Внизу туман водив обвислим волом
по таборах смерек і ялівців.
Безмовне здивування: дід з онуком
( і він сюди ж. Літ, видно, вже під сто…)
йде до помосту метушливим кроком
з кийком в руці, розкриливши пальто.
На поклик відгукаєшся Марічки,
що заблукав між горами Карпат?
Он там, мабуть, стрічались, біля річки,
котру з дівочих сліз злив водоспад.
З канатівки розгледиш й полонину,
вона збирала верес там й чебрець.
З палкого серця голос рвався й линув
про те, що «кнєзєм» хоче звать тебе.
Огорнеш смутком всохлу сокорину.
На ній давно обгніздились птахи.
Тобі під нею вишивала й сину
сорочки, кептарі і сердюки.
Охопиш з висоти орлиним оком
овечість хмар й живе єство Карпат.
Немов печать, скупа сльоза- і спокій.
Лише про нього тут ліси шумлять…
…Котила осінь колесо по колу.
На діда задивилась я іздолу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898728
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.12.2020
автор: Valentyna_S