Безжальний вітер зірвав із дерева зелений листочок. Той кружляв і навіть не розумів, що вже не на гілочці гойдається, а падає.
— Як? Я хочу на дерево, я хочу ще тепла літнього й маминого, хочу буяти, дивитися на квіти й плоди. Хочу відчувати, як вони народжуються, ростуть, червоніють, наливаються соками, зріють. Хочу прикривати їх від пекучого сонечка й холодних дощів, ніжити, милуватися. Мені потрібно! Я ж є, я тут, подивіться... Я люблю сонце, я люблю землю, люблю своє дерево! Я хотів бути корисним, віддавати себе й жовтіти, старіти, як усі.
Я впав, і сама земля зітхнула протяжно, гірко, збентежено. Їй теж було прикро, я це відчув. Я впав, мене ще ворушив вітер, неначе хотів підійняти, але не зміг, і я не зміг підійнятися, тільки перевертався в надії, що вітер усе ж збереться із силами й виштовхає мене наверх. Та він понісся далі, бо така вже його вдача. Ще декілька разів озирався, але, мабуть, час не давав йому зупинитися... Про це я нічого не знаю, не знаю про час...
Я не можу пригадати, чи боляче мені було відриватися, та зараз мабуть нічого не боліло, може тільки всередині щось відділилося, неначе частка мене залишилася там — нагорі, на дереві. А мене самого там немає... Я буду пам’ятати свої дні й ночі, й зорі, які наче світлячки заплутувалися в гілочках і цілувалися, я бачив! І танули, коли починався ранок. Мені подобалась одна з них, бо світилася по-особливому й ввижалося, що вона завжди всміхається мені.
Були дні, коли всі чекали дощу, бо хотілося вмитися, напитися й співати. Співати! Потім веселки окреслювали півкулі та запрошували до свого чарівного різнокольорового шатра. Прилітали птахи. Деякі витьохкували дзвінко й радісно, деякі грізно повчали й навіть сварилися на всіх із самої верхівки. Ще прилітав крук, чорний, як захмарена ніч, і його «кру-кру» відганяло малих горобців і синичок. Дерево любило крука, вважало його особливим...
І це все покинути? Все! Що квітне, росте, зачаровує, закохує... Всю красу, простір, рідне дерево, друзів, кохану зірочку, листочки, які тільки-но розпустилися й квіточки, які збираються цвісти. Я дихав, жив, був... Ніхто не винен... Вітер сильніший, він поспішав наздоганяти час. Хто розуміє вітер і час?
У Києві ожеледиця. Такої не було, може, й сто років. Молодий чоловік поспішав додому. Його, як завжди, чекали рідні. Й упав, він упав на землю, бо було дуже слизько, такої ожеледиці не було... та і яка різниця, коли вона була в останній раз. Останній раз... Упав, як листочок... Напевне й не зрозумів, як це сталося. Не врятували. Може вітер у лице й час зупинився (хто тепер знає?), і хто взагалі щось знає про вітер і час, про «де» й «коли». Його звати Андрій, йому 38 і в наступному році 38, і через рік... Упав Андрій... І земля завмерла, здригнулася, застогнала, може він це відчув, як відчули наші розгублені надірвані серця.
Його серце зараз живе, його нирки живуть, його печінка живе. Четверо людей отримали донорські органи, серед них дівчинка трьох років. Живіть, тільки живіть — це найкраща подяка, це продовження... надія та любов.
Нехай славиться ім’я твоє, Андрію!
Таня СВІТЛА
12.2020 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898936
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 22.12.2020
автор: Таня Світла