ТИ Є НЕБО
Закрилось небо сірою завісою…
Воно сердиться… не пускає за лаштунки херувимів. Не пускає їх до світу земного.
Час не змигнеться. Прокрутить кола. Та вони бачитимуть перед собою лиш сіро-сіру сірість… Біло-білу блідість… Часом скляну бездушність… і ще частіше прозоро завуальоване себелюбство.
А люди - хто як: хтось поспішає жити, хтось дивиться крізь нього; хтось задивляється, шукаючи внутрішнього спокою; а хтось - виглядає когось…
А у височіні…немає ліку вічності…
Лік має лиш людське життя. У нього всього два шляхи: вічність або забуття. Безкінечність та попіл. Бо час, який ми маємо – це надзвичайно потужний ресурс. Відрізок шляху, на якому нам дозволено писати свою історію. Присвячувати та дарувати себе без лишку. Не засмічувати світ іржавою зброєю та грішно-темними міркуваннями, а розфарбовувати справжніми добрими кольорами. Намагатися виправити свої помилки, і зробити хоч щось, аби розігнати важкі портьєри в різні боки, повернувши йому ясну голубінь.
Зупиняючись на мить, все ж придивися, коли хмари розійдуться, там хтось малюватиме малюнок і передасть у ньому повноту, зміст, та інколи – відповідь.
Небо священне, воно є притулком для нас після тимчасового гостювання. Земля ж - є місцем пам’яті та шани гідності людського існування. Місцем, де не можна забувати про те, що ти людина.
Особистість, якій не рекомендується підійматися надто високо, щоб не послизнутися на вічності, а заслужити її. Не скоритися фанфарам! Не закришталевіти! І не бряжчати, мов скельце об скельце, від лестощів та омани. Не закам’яніти від розчарування та… страху… вірніше від його відсутності.
Придивившись, візьмеш до рук ножиці і розріжеш сукно сталево-сірої завіси аби дозволити підказці з неба торкнутися твоєї правиці, дозволяючи ангелам шепотіти тобі на вушко.
Поглянь, небо є тобою … а ти - є його продовженням… ти і є – небо!
© Ірина Громик,
22.11.2020 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899731
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.12.2020
автор: Мавка Клеванська