Щось тьохне ледве-ледве в глибині.
Затягне щем співанку про самотність.
Крізь тьму гучних, щоденних бубонінь
як світлу увірватися в "сьогодні"?
У цій дзвінкій, гучній самотині,
в мільйонноокій дикості столичній
очима душі глипають мутні
у двадесять розгублене сторіччя.
Снують, немов хатинки без дверцят,
заплутані клубки, кімнати страху.
У наглухо забитих для Творця
серцях-темницях нидіти Гераклу.
В лушпинні темних пристрастей, ідей
міліє глибина, маліє велет.
Рости, сліпуче сяйво, день-у-день,
в серцях роздмухуй долі-каравели.
Молитва, що пітьму освітить днесь,
розсуне хмари помислів гнітючих,
запалить ґніт і в серці каганець —
від радості та щастя щирий ключик.
© Сашко Обрій.
07.12.20
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=899749
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.12.2020
автор: Олександр Обрій