- Маріанно, ти чому від усіх ховаєшся, а з дядьком Андрієм постійно говориш.
- Мамо, тобі видається.
- Ну так, видається. Ти щойно знову бігала показувати йому свої малюнки. Ще до того, як показала мені.
- Добре, я тобі поясню. У нього іноді світяться долоні. Це мабуть, коли він напружується. Думає про щось серйозне чи що … А ще він дивиться повз екран комп’ютера, коли працює за ним … У мене таке враження, що позаду його комп’ютера є ще один великий екран, який ніхто не бачить крім нього …
- От придумала. Тобі б писати фантастичні оповідання.
- А ще він іноді не натискає клавіш, а текст пишеться сам … Я одного разу це помітила …
- От я і кажу … Пиши оповідання. Навіть мені стало цікаво.
Маріаннина мама тихенько розсміялася.
- Мені видається, що він той, хто може мені допомогти. Ти знаєш про мого друга.
- Ти про Максима ….
- Так. Я сьогодні знову піду сидіти з ним у парку. Я йому розповіла про дядька Андрія і йому дуже цікаво. Він посміхається.
- Маріанно, ти знаєш, наскільки це боляче – повірити в казку, а потім розчаруватися … Може, не потрібно цього?
- Це все, що я можу для нього зробити.
……………….
Сьогодні у Львові раптом випав сніг. Його вже давно не було. Було б справді дивно, якби у Львові на Різдво та й не було б снігу … Максим вже не міг ходити. Лейкемія крок за кроком відбирала його сили, емоції, мрії … Тато з мамою, що так неймовірно колись тішилися його таланту гри на фортепіано, писати коротенькі та дуже щирі вірші, неймовірно швидко знаходити нових друзів, згасали поруч з ним, наче дві старі лампочки у парку … Хоч поруч з ним вони намагалися цього не показувати …. Розповідали йому якісь новини, свої придумані неймовірні успіхи, плани щодо лікування … Лікарі відмовились від якихось серйозних спроб ще кілька тижнів тому. Але … у Максима було захоплення. Яке у нього не міг відібрати поки що ніхто. На інвалідному візку його привозили до парку, де у нього було своє улюблене місце на лавочці. Тут його залишали самого на кілька годин. Тут він слухав птахів, дерева, вітер, спостерігав за іншими дітьми.
Тут він познайомився з Маріанною. Їй так само було десять років. Вона так само любила фортепіано. Вона так само любила цей парк. А можливо, просто намагалася так себе поводити. З якихось їй одній відомих причин … Уже сьомий день вона приходила в той самий час після шкільних уроків і сідала поруч з ним. У неї завжди було, що розповісти. Особливо, зараз.
………………………………
- Маріанно, ну що у тебе сьогодні цікавого? Малюєш? Знову проблеми з математикою? Не переживай. Може ти просто людина іншої науки …
- Ви бачите, що випав сніг … Різдво … День, коли все стає можливим.
- Так, я теж у це вірю.
- Я хочу вас запросити на маленьку прогулянку у парк. У мене там щодня зустріч з другом.
- Може, його там не буде сьогодні.
- О, ні … Сьогодні він точно там буде …
- Ти хочеш, щоб я щось зробив для твого друга?
- Мені здається, що все станеться само собою. Головне, щоб ви зі мною пішли …
- Ти знаєш, що я не можу тобі відмовити …
………………………….
- Максиме, привіт … Ти не замерз тут … Дивись, який сніг …
- Та ні … Мене чудово накрили …
- Я сьогодні не сама …
- Я бачу. Вітаю, дядько Андрію … Маріанна вірить, що ви чарівник. Я так щиро радий, що у неї є така казка.
- Навіщо ти мене видав …
Троє людей вже близько години сиділи в парку на лавочці. Вони розмовляли про дрібниці. Про сніг, про школу, про зниклих з парку горобців … Інопланетянин знав, що він мусить допомогти. Ці двоє вже давно стали частиною його Всесвіту. Тією частиною, де первинним є добро. Ще з першої розмови з Комп’ютером він знав, коли має право втручатися. Хоч мабуть знав це і раніше. Десь там глибоко у душі …
Команди були короткими і чіткими. «Глибокий сон». Діти миттєво заснули. «Борт 2».
………………………..
Ніхто у парку не помітив, як троє людей просто зникли. Сніг швиденько засипав покинуту лавку. Їх не було близько години. Цього було достатньо, щоб провести молекулярне оновлення тіла Максима. Весь цей час Маріанна тихо проспала біля крісла управління. На Комп’ютер таке видовище справило неабияке враження. Він навіть назвав це символічним актом. Але час було повертатися …
Першою озвалась дівчинка.
- Щось я сплю сьогодні. Начебто не було у мене такої потреби. Ой, Максиме, а вже пів на третю. Скоро прийдуть за тобою батьки. От бачите, дядьку Андрію. Ми проговорили півтори години, а цього ніхто не помітив. Ще й якась лавка мокра … Подивіться на Максима. Він постійно був блідим. А зараз у нього чудовий колір обличчя. Такий, як у мене.
Дівчинка скористалась мобільним телефоном як дзеркальцем.
- Максиме, ми тебе залишаємо. Я постараюсь вмовити дядька Андрія прийти ще раз. Правда?
- Звичайно, Маріанно.
Неподалік з’явилися Максимові батьки. Чомусь цього разу вони вирішила прийти дещо швидше. Можливо, через сніг. Можливо, через Різдво. Яке так чи інакше хочеться провести разом. Маріанна побігла назустріч своїй мамі, що теж з’явилась неподалік. Інопланетянин щез зовсім непомітно. У нього як завжди останнім часом були свої аж надто далекі справи.
Радісний вигук батьків заставив обернутися усіх. Максим ішов назустріч. Впевнено, спокійно, посміхаючись …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900506
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.01.2021
автор: Дружня рука