Я сьогодні помітив, що немає в держави мети,
Відчував, щось не те, спорожніли думки і екрани,
Їм так хочеться кожному в щось іноземне втекти,
Їм здаються природніми ці облюбовані стани …
Нецікаве своє, діти в Лондон чи за океан.
А народ, що ожив, їм ввижається маревом, міфом.
Все життя навкруги мов розораний скіфський курган.
Мов зріднились давно із безсилим і кволим Сізіфом.
Ситі, зморені, тільки та втома оков,
В ній немає вдоволення праці, таланту наснаги,
Зовні наче блиститься, а ледь підніми той покров,
Там нікчема сидить за кермом сірячка – колимаги …
Так, Майдан завершився нічим, але як він горів,
Він зумів наші душі хоча б ненадовго відкрити,
Там народ наш ожив, потім знову раптово знімів,
Але він всім сказав: я народ, хочу дихати, жити …
Поміщицька сваволя. Олігархом затрута земля.
Хтось здалеку побачить, дух прочує, втікає за очі,
А в маленькому місті співає колядки маля,
Настають чарівні, ще ніким не розкрадені ночі …
Я сьогодні помітив, що немає в держави мети,
А держава – це ми, це не пліт, не чиновницькі сходи,
Може мрій не дано, щоб за ними у далеч іти?!
Чи пороблено щось, може інші чужинські народи?!
Кожен прагне чогось, кожен хоче чогось досягти.
Хто б таке відібрати спромігся у нас, в України?!
Все чужинське зірвати, своє на плече одягти,
І творити своє, розгрібати сторічні руїни …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900992
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.01.2021
автор: Дружня рука