Засинає осіння ніч…
Зорі впали в холодні хвилі…
З хати – тиха жіноча річ…
То над фотом… матуся квилить…
Тулить бережно до грудей,
Де плачем обізвалось серце.
Як болить воно за дітей!
Заніміло в знемозі й скерцо.
Слуха неньку ніч, погляда
На відоме для неї фото.
Підкосила жінку біда,
Котра трапилася достоту.
Поховала вона синка –
Найдорожчого. Все, що мала, –
Молодого ще козака…
Тепер фото його тримала.
То єдиний її синок
У солдатській потертій робі.
Чуб, з дитинства немов льонок…
Де ж взялася ота хвороба?
Мов краплиночки дві води,
Син так схожий на чоловіка…
Боже, чим він не догодив,
Що йому вкоротив ти віку?
Й пригадалося, як малим
Кошеня він приніс додому:
«Його ж пси розірвать могли»…
Жалісливим ріс і свідомим.
Перебрала у сотий раз
І своє життя, і дитини,
І одну із останніх фраз:
«Їду я захищать родину!»
Й полетів на гарячий схід,
Щоби сепарів присмирити.
З нею жив лиш… синочків кіт,
Поки син мав землі служити.
Потекла-обпекла сльоза…
Тільки б не зачепила фота…
Щось хотіла іще сказать,
Котик лапу потяг до рота…
Обняла його, мов дитя, –
Він у неї тепер за сина,
Поки жевріє ще життя,
Поки небо над нею синє…
Ніч заплакала ізгори
Тихим довгим дощем… до ранку.
Мо’, години чотири-три
Мати їй побула за бранку.
8.01.2021.
Ганна Верес (Демиденко).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900998
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.01.2021
автор: Ганна Верес